Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

сюда з ним побачитись.

Выборный и возный уходят.

Явление 4

Петро и Микола.

Петро. Се старший в вашiм селi?

Микола. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний — так i бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз рiдного батька злупить!

Петро. А то, другий?

Микола. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так бiда — хитрий, як лисиця, i на всi сторони мотається; де не посiй, там i уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.

Петро. Так вiн штука! Кого ж вони висватали?

Микола. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до неї багато женихiв залицялись.

Петро (в сторону). На Наталцi!.. (Успокоясь.)Но Наталка не одна на свiтi. (К Миколе.)Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна?

Микола. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий їх родич i знаю їх бiдне поживання.

Петро. Де ж вони перше жили?

Микола. В Полтавi.

Петро (с ужасом). В Полтавi!..

Микола. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?

Петро. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже Наталка з матiр’ю тут живуть i як вони прозиваються?

Микола. Як тут вони живуть… (Говорит протяжно, как будто в мыслях рассчитывает время.)Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смертi Наталчиного батька.

Петро (вскрикивает). Так вiн умер!

Микола. Що з тобою робиться?

Петро. Нiчого, нiчого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?

Микола. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка — Наталка.

Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно.

Микола (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал, и говорит). Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:

№ 14

Вiтер вiє горою,

Любивсь Петрусь зо мною,

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице бiле, чорний ус!

Полюбила Петруся

I сказати боюся,

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице бiле, чорний ус!

А за того Петруся

Била мене матуся,

Ой, лихо, не Петрусь…

Де ж блукає мiй Петрусь,

Що i досi не вернувсь?

Ой, лихо, не Петрусь…

Я хоть дiвка молода,

Та вже знаю, що бiда.

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице бiле, чорний ус!

А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра.)

Петро. Так, угадав!.. Я — той нещасний Петро, якому Наталка припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а тепер…

Микола. Що ж тепер? Iще ми нiчого не знаємо, може, i не її засватали.

Петро. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив менi, що ти їх родич, чи не можна тобi довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю.

Микола. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю. Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут?

Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо їй вспоминати об тiм, якого так легко забула!

Микола. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю її, то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. (Уходит к Терпилихе.)

Явление 5

Петро (один).Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим пóтом копiйку, спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi. Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все удається, всi його люблять, всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (Поет.)

№ 15

У сосiда хата бiла,

У сосiда жiнка мила,

А у мене нi хатинки,

Нема щастя анi жiнки.

За сосiдом молодицi,

За сосiдом i вдовицi,

I дiвчата поглядають, —

Всi сосiда полюбляють.

Сосiд ранше мене сiє, —

У сосiда зеленiє,

А у мене не орано

I нiчого не сiяно.

Всi сосiда вихваляють,

Всi сосiда поважаюсь;

А я марно часи трачу,

Один в свiтi — тiлько плачу.

Во время пения Макогоненко выходит на сцену, слушает и по окончании подходит к Петру и говорит.

Явление 6

Петро и выборный.

Выборный. Ти, небоже, i спiвака добрий.

Петро. Не так, щоб дуже — от аби-то.

Выборный. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за чоловiк?

Петро. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в Полтаву.

Выборный. Де ж ти бував, що ти видав i що чував?

Петро. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був на лiнiї, заходив i в Харков.

Выборный. I в Харковi був? Лепський то десь город?

Петро. Гарний город; там всього доброго єсть, я i в театрi був.

Выборный. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко?

Петро. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистроєний великий будинок. Туда ввечерi з’їжджаються пани i сходяться всякi люди, хто заплатити може, i дивляться на комедiю.

Выборный. На комедiю (знак удивления). Ти ж бачив, пане брате, сю комедiю, яка вона?

Петро. I не раз бачив. Се таке диво — як побачиш раз, то i вдруге схочеться.

Явление 7

Те же и возный.

Возный. Що ти тут, старосто мiй, — теє-то як його — розглагольствуєш з пришельцем?

Выборный. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та бачив i комедiю i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили.

Возный. Комедiя, сирiч, лицедiйство. (К Петру.)Продолжай, вашець…

Петро. На комедiї однi виходять — поговорять, поговорять та й пiдуть; другi вийдуть — те ж роблять; деколи пiд музику спiвають, смiються, плачуть, лаються, б’ються, стрiляються, колються i умирають.

Выборный. Так таке то комедiя? Єсть же на що дивитись, коли люди убиваються до смертi; нехай їй всячина!..

Возный. Они не убиваються i не умирають — теє-то як його — настояще, а