Артур Конан Дойль - Ґлорія Cкотт, Артур Конан Дойль

— Діамант, сер! Коштовний камінь! Він ріже скло, як масло!

— Це не просто коштовний камінь — це той самий коштовний камінь.

— Невже це блакитний карбункул графині Моркар? — вигукнув я.

— Саме так. Я знаю, який він, адже останнім часом щодня читав оголошення в «Таймсі». Цей камінь — єдиний такого штибу, і можна лише здогадуватися про його справжню вартість. Нагорода в тисячу фунтів, яку пропонують, хто знайде, навряд чи становить двадцяту частку його вартості.

— Тисяча фунтів! О, Боже!

Кур’єр гепнувся в крісло, здивовано вирячивши очі, і зир­кав то на мене, то на Голмса.

— Нагорода нагородою, але маю підстави вважати, — сказав Голмс, — що з певних міркувань графиня віддала б половину всіх своїх статків, тільки б повернути цей камінь.

— Якщо пам’ять мене не зраджує, він зник у готелі «Космополітен», — зауважив я.

— Правильно, 22 грудня, рівно п’ять днів тому. У крадіжці цього каменя звинуватили лудильника Джона Горнера. Докази проти нього такі серйозні, що справу вже спрямували до суду. Здається, у мене є газетний звіт про цю справу.

Шерлок Голмс довго копався в газетах, нарешті витягнув одну, склав її навпіл і прочитав таке:

«Крадіжка коштовностей у готелі «Космополітен»

Джона Горнера, 26 років, лудильника, звинувачують у тому, що 22-го числа цього місяця він викрав у графині Моркар зі скриньки коштовний камінь, відомий під назвою «Блакитний карбункул». Джеймс Райдер, старший слуга готелю, засвідчив, що в день крадіжки бачив Горнера в туалетній кімнаті графині Моркар, де той припаював розхитаний прут камінної решітки. Якийсь час Райдер залишався в кімнаті з Горнером, але потім його кудись викликали. Повернувшись, він побачив, що Горнер зник, секретер зламаний і, як виявилося згодом, маленький сап’яновий футляр, в якому графиня мала звичку тримати коштовності, лежить порожній на туалетному столику. Райдер одразу вдарив на сполох, і того ж вечора Горнера заарештували. Але каменя не зна­йшли ні при ньому, ні в його кімнаті. Кетрін К’юсак, покоївка графині, засвідчила, що, почувши відчайдушний крик Райдера, вбігла в кімнату й також підтвердила зникнення каменя. Поліційний інспектор Бредстрит із округу «Б» віддав наказ заарештувати Горнера, котрий запекло пручався та палко переконував, що він не винен. Але оскільки Горнера й раніше судили за крадіжку, суддя відмовився розбирати цю справу та передав її суду присяжних. Горнер, котрий весь час виявляв ознаки сильної тривоги, втратив свідомість від цього рішення, тож його винесли із зали суду».

— Гм! Ось і вся поліційна інформація, — у задумі зронив Голмс, відкладаючи газету набік. — Тепер наше завдання — з’ясувати, яким чином із футляра графині камінь перекочував у гусячий зоб. Бачите, Ватсоне, наші скромні міркування виявилися раптом не такими вже й безневинними. Вони набагато корисніші, ніж ми вважали. Ось камінець. Він був у гусці, а гуска — у містера Генрі Бейкера, у того самого власника пошарпаного капелюха, особу котрого я намагався охарактеризувати перед вами, чим навів на вас нестерпну нудьгу. Що ж, тепер ми мусимо серйозно зайнятися пошуками цього джентльмена й встановити, яку роль він зіграв у таємничій події. Щоб його розшукати, ми, імовірно, випробуємо найпростіший спосіб: надрукуємо оголошення в усіх вечірніх газетах. Якщо таким шляхом ми не досягнемо мети, я вдамся до інших методів.

— Що напишемо в оголошенні?

— Дайте мені олівець і клаптик паперу. Ось: «На розі Ґудж-стрит знайшли гуску та чорний повстяний капелюх. Містер Генрі Бейкер може отримати їх сьогодні на Бейкер-стрит, 221-б, о 6.30 вечора». Коротко та ясно.

— Дуже. Але чи він помітить оголошення?

— Ще б пак. Тепер він переглядає всі газети, бо незаможний, а різдвяна гуска для нього варта цілого маєтка. Він був настільки наляканий, почувши дзеленчання розбитого скла та побачивши Петерсона, що кинувся навтьоки, не думаючи ні про що. Але потім, звісно, йому стало шкода, що він піддався паніці й упустив гуску. У газеті ми згадуємо його ім’я, і будь-хто знайомий зверне його увагу на нашу публікацію... Так от, Петерсоне, біжіть швидше в бюро оголошень і розмістіть ці рядки у вечірніх газетах.

— У яких, сер?

— О, у «Глобус», «Зірку», «Пелл-Мелл», «Сент-Джеймс», «Івнінґ ньюз», «Стандарт», «Відлуння» й у всі інші, які спадуть вам на гадку.

— Слухаюсь, сер. Але як бути з цим камінцем?

— Ага! Його я залишу в себе. Дякую. А на зворотному шляху, Петерсоне, купіть гуску і принесіть її мені. Адже маємо ж ми дати цьому джентльменові щось замість тієї, яку зараз наминає ваша сім’я.

Кур’єр вийшов, а Голмс узяв камінець і почав розглядати його проти світла.

— Гарний камінчик! — зауважив він. — Погляньте, як він виблискує й іскриться. Як і будь-який коштовний камінь, він притягує до себе злочинців, немов магніт. Ось уже справді пастка Сатани. У великих старих коштовних каменях кожна грань оповідає про якийсь кривавий злочин. Цьому каменю немає ще й двадцяти років. Його знайшли на березі річки Амой, у Південному Китаї, він чудовий тим, що має всі властивості карбункула, крім одного: він не рубіново-червоний, а блакитний. Незважаючи на його молодість, із ним уже пов’язано багато жахливих історій. Через цей прозорий вуглець вагою в сорок гранів було скоєно безліч грабунків, два вбивства, одне самогубство, а когось навіть облили сірчаною кислотою. Хто б міг подумати, що така гарна дрібничка веде людей до казематів і шибениць! Я замкну камінь до свого сейфу та напишу графині, що він зберігається в нас.

— Вважаєте, що Горнер не винен?

— Не можу нічого стверджувати напевне.

— А як встряв у цю справу Генрі Бейкер?

— Найімовірніше, Генрі Бейкер тут зовсім ні до чого. Гадаю, йому й на гадку не спаде, що, навіть якби ця гуска була б із чистого золота, то коштувала б набагато менше. Усе це ми вже незабаром дізнаємося точно, якщо Генрі Бейкер відгукнеться на наше оголошення.

— А до того часу ви нічого не можете зробити?

— Нічого.

— У такому разі я поїду до своїх пацієнтів, а ввечері повернуся сюди в призначену годину. Бо хочу знати, чим закінчиться ця заплутана справа.

— Буду щасливий вас бачити. Я обідаю о сьомій. Здається, на обід буде куріпка. До речі, чи не попросити місіс Гадсон ретельно оглянути і її зоб, у зв’язку з нещодавніми подіями?

Я трохи затримався, і вже перейшло за пів на сьому, коли я знову потрапив на Бейкер-стрит.

Підійшовши до дверей, я побачив високого чоловіка в шотландській шапчині й наглухо застебнутій до підборіддя куртці. Якраз у ту мить, коли я прийшов, йому відчинили, і ми одночасно увійшли в кімнату Шерлока Голмса.

— Якщо не помиляюся, ви містер Генрі Бейкер? — поцікавився Голмс, підіймаючись з крісла та зустрічаючи відвідувача з невимушено привітним виглядом, який умів напускати на себе. — Будь ласка, сідайте ближче до вогню, містере Бейкер. Вечір холодний, а мені здається, що влітку ви почуваєтеся краще, ніж узимку... Ватсоне, ви прийшли саме вчасно... Це ваш капелюх, містере Бейкер?

— Атож, сер, це, без сумніву, мій капелюх.

Бейкер був великим сутулим чоловіком із головою, схожою на гарбуз, широким розумним обличчям і загостреною каштановою борідкою. Червоні плями на носі та щоках та