Шмітт Ерік-Емманюель - Дитя Ноя, Шмітт Ерік-Емманюель

Стукіт чобіт. Цокання металевих набойок по кам'яній підлозі. Гортанні вигуки.

Офіцер у сіро-зеленім мундирі квапливо підійшов до дверей і відчинив їх.

— Його тут немає, шукайте далі. Schnell![7]

Двері зачинилися, і загін пішов далі.

Офіцер дивився на отця Понса, у якого тремтіли губи. Дехто розплакався. Я цокотів зубами.

Спершу я подумав, що офіцер береться за прикріплений на поясі револьвер. Насправді він вийняв гаманець.

— Візьміть, — промовив він, простягаючи отцеві Понсу купюру, — купіть для дітей цукерок.

Оскільки остовпілий отець Понс не реагував, офіцер силоміць вткнув йому п'ятсот франків у руку, всміхнувся, підморгнувши нам, стукнув підборами і пішов.

Скільки часу після його зникнення стояла тиша? Скільки хвилин минуло, доки ми збагнули, що врятовані? Дехто плакав далі, бо їх не покидав страх; деякі стояли завмерлі й спантеличені; інші поводили очима, в яких стояло запитання: "Ти в це віриш? Ти в це віриш?"

І тут отець Понс із восковим обличчям і побілілими губами різко осів на долівку. Стоячи на колінах на мокрому цементі, він хитався вперед і назад, вимовляючи недоладні фрази, втупившись в одну точку. Це було жахливо. Я підбіг до нього і, немов захищаючи, пригорнув до свого мокрого тіла, так, наче це був Руді.

Отоді я розчув повторювану ним фразу:

— Дякую, Господи. Дякую Тобі, Господи. Дякую за моїх дітей, дякую.

Потім він повернувся до мене і, наче щойно помітивши мою присутність, уже не стримуючись, розридався в моїх обіймах.

Деякі потрясіння виявляються такими потужними, що, незважаючи на те, щасливі вони чи нещасливі, нас ламають. Полегшення, яке відчув отець, нас так приголомшило, що по кількох хвилинах, наче заразившись, дванадцять мокрих і голих, як черв'яки, хлопчиків-євреїв і промоклий священик у сутані обнялися і, дійшовши до крайнього нервового напруження, сміялись і плакали водночас.

У невиразній радості минуло кілька наступних днів. Отець постійно усміхався. Він мені зізнався, що ця подія знову відживила його віру.

— Отче, ви справді вірите, що нам допоміг Бог?

Я скористався заняттям з івриту, аби поставити запитання, що мене мучили. Отець доброзичливо дивився на мене.

— Жозефику, мій хлопчику, щиро кажучи, ні. Бог у такі речі не втручається. Якщо я добре почуваюся після вчинку того німецького офіцера, то власне тому, що в мене частково відродилася віра в людину.

— Я вважаю, що це завдяки вам. Бог до вас прихильний.

— Не кажи дурниць.

— Ви не вірите, що коли виявити свою побожність, показати себе добрим євреєм чи християнином, то з нами нічого не трапиться?

— Звідки в тебе така безглузда думка?

— З уроку катехізису. Від отця Боніфатія…

— Стоп! Небезпечна нісенітниця! Люди самі завдають болю одне одному, і Бог тут ні до чого. Він створив людей вільними. Отже, ми страждаємо і сміємося незалежно від наших чеснот і вад. Яку жахливу роль ти хочеш дати Богові? Невже ти можеш бодай на мить уявити, що того, кому пощастило врятуватися від нацистів, Бог любить, а того, кого вони впіймали, ненавидить? У наші справи Бог не втручається.

— Хочете сказати, що, хоч там як, Богові на це начхати?

— Я хочу сказати, що, хоч там як, Бог виконав своє завдання. Тепер — наша черга. Ми самі відповідаємо за себе.

Почався другий навчальний рік.

Ми з Руді ставали дедалі ріднішими. Оскільки ми різнилися в усьому, кожна з наших відмінностей — вік, зріст, клопоти, поведінка — замість того, щоб розділяти, спонукала нас відчувати, наскільки ми один одного любимо. Я допомагав йому прояснювати його плутані думки, тоді як він захищав мене від бійок однією своєю статурою, а надто — репутацією поганого учня. "Від нього нічого не доб'єшся, — казали викладачі, — ніколи не зустрічали тупішої голови". Суцільна непроникність Руді для знань викликала наше захоплення. Від нас викладачам вдавалося чогось та "добитися", що виявляло нашу ницу зіпсовану натуру, підозріло відкриту для компромісів. Від Руді вони нічого не могли домогтися. Досконалий, непіддатний змінам, непідкупний, повний йолоп, він їм опирався абсолютно в усьому. Руді став героєм іншої війни — війни учнів з учителями. І дисциплінарні покарання сипалися на нього так часто, що його розгублена нечесана голова набула ореола додаткової заслуги — вінця мученика.

Якось пополудні, коли він сидів покараний, я, передаючи йому через вікно украдений шматок хліба, запитав, чому він, навіть отримуючи покарання, залишається таким же лагідним, непохитним і відмовляється вчитися. Отоді він розкрився:

— Нас у сім'ї семеро: батьки і п'ятеро дітей. Усі інтелектуали, окрім мене. Мій тато — адвокат, мама — відома концертна піаністка, яка грала з кращими оркестрами, брати й сестри отримали дипломи вже у двадцять років. Самі розумники… Їх усіх заарештували! Вивезли у вантажівці! Вони не вірили, що з ними таке може трапитися, тому й не ховалися. Такі мудрі, такі шановані люди. Я врятувався тільки тому, що мене не було ні в школі, ні вдома! Я вештався вулицями. І уникнув загибелі завдяки тому, що прогулював… Тож заняття…

— Гадаєш, я чиню неправильно, виконуючи завдання?

— Ні, зовсім ні, Жозефе. У тебе для цього є можливості, до того ж, перед тобою все життя…

— Руді, тобі немає ще й шістнадцяти…

— Авжеж, тож надто пізно…

Він міг не продовжувати, я розумів, що він злиться на своїх. Навіть зникнувши, навіть не відгукуючись, наші батьки постійно відігравали певну роль у нашому існуванні на Жовтій віллі. Я так на них злився через це! Злився, що вони євреї, що й мене зробили євреєм, що піддали нас небезпеці. Двоє несвідомих! Мій батько? Нездара. Моя мама? Жертва. Жертва через те, що вийшла заміж за мого батька, жертва через те, що не збагнула глибини своєї слабкості, жертва через те, що була лише ніжною і відданою дружиною. Зневажаючи матір, я, однак, вибачав їй усе, бо не міг її не любити. Натомість мене не покидала стійка ненависть до батька. Він змусив мене стати його сином, але виявився нездатним забезпечити мені належну долю. Чому я не син отця Понса?

Листопадового полудня 1943-го року ми з Руді залізли на гілляку старезного дуба, що височів над полями, які простягалися в далечінь, у пошуках дупла, де жили білки. Наші ноги торкалися верху стіни, що оточувала парк; ми, якби захотіли, могли опинитися назовні, стрибнувши просто на доріжку, що вилася попід муром, і втекти. Але куди? Ніщо не могло зрівнятися з безпекою, яку ми мали на Жовтій віллі. Наші пригоди обмежувалися загорожею довкола її території. Тоді як Руді видряпувався вище, я вмостився на першій розвилці стовбура; звідти, як мені здалося, я й помітив свого батька.

Вниз по дорозі їхав трактор. Він мав проїхати повз нас. Його вів якийсь чоловік. Хоча він був поголений і вдягнений, як селянин, він достатньо скидався на мого батька, аби я міг його впізнати. І я його таки впізнав.

Мене наче паралізувало. Я не прагнув цієї зустрічі. "Тільки б він мене не помітив!" Я перестав дихати. Трактор чмихнув під нашим деревом і покотився далі в долину. "Ху, не помітив!" Утім, він від'їхав на якихось десять метрів, я ще міг його покликати, наздогнати.

З пересохлим ротом, затамувавши подих, я дочекався, доки трактор став зовсім маленьким, а його торохтіння затихло вдалині. Упевнившись, що він зник, я повернувся до життя: перевів подих, заморгав, обтрусився. Руді відчув мою розгубленість.

— Що з тобою?

— Мені здалося, що на тракторі проїхав хтось, кого я знаю.

— І хто ж?

— Мій батько.

— Бідолашний Жозефе, це неможливо!

Я труснув головою, щоб вивітрити зі свого черепка такі ідіотські думки.

— Звісно, неможливо.

Бажаючи, щоб Руді мене пожалів, я набрав вигляду розчарованої дитини. Насправді я був страшенно радий, що уникнув зустрічі з батьком. Далебі, чи це був він? Руді, напевно, мав рацію. Невже ми жили за кілька кілометрів один від одного і цього не знали? Уже ввечері я був переконаний, що це мені привиділося. І викинув цей епізод із пам'яті.

За кілька років я дізнався, що того дня то таки мій батько проїхав зовсім поруч. Батько, від якого я відмовився, батько, який, як мені хотілося, мав би бути далеко, не тут або взагалі не бути… Це навмисне непорозуміння, ця страхітлива реакція (я марно її виправдовую своєю тодішньою вразливістю й панікою) залишається вчинком, через який сором — однаково живий і пекучий — не покине мене до останнього подиху.

Коли ми опинялися в таємній синагозі, отець Понс розповідав мені новини про війну.

— Тепер, коли німецькі війська застрягли в Росії, а американці вступили в битву, Гітлер, гадаю, програє. От тільки якою ціною? Нацисти тут казяться дедалі більше, вони з небаченою люттю травлять тих, хто в Опорі, це — енергія безнадії. Я дуже за нас боюся, Жозефе, дуже боюся.

Він відчував у повітрі загрозу, як пес відчуває вовка.

— Що ви, отче, все буде добре. Нумо працювати.

З отцем Понсом, як і з Руді, я призвичаївся показувати себе зверхником. Я так їх любив, що демонстрував непохитний оптимізм, аби подолати їхній неспокій.

— Роз'ясніть мені чіткіше різницю між євреєм і християнином, отче.

— Євреї і християни вірять у того самого Бога, який продиктував Мойсеєві Десять Заповідей. Але євреї не визнають у Христові обіцяного Месію, посланця Бога, якого вони чекають; для них він — іще один мудрий єврей. Ти стаєш християнином, коли вважаєш, що Ісус справді Син Божий, що Бог у ньому втілився, помер і воскрес.

— Тобто для християн усе вже відбулося, а для євреїв — усе попереду.

— Саме так, Жозефе. Християни — це ті, що згадують, євреї — ті, що досі сподіваються.

— Отже, християнин — це єврей, який перестав чекати.

— Так. А єврей — це християнин до Ісуса.

Мені було дуже кумедно уявляти себе "християнином до Ісуса". Святе Письмо, яке я вивчав на католицькому катехізисі та під час таємного посвячення в Тору, хвилювало мою увагу більше, ніж дитячі казки, які я брав у бібліотеці: воно виявилося більш тілесним, значно ближчим, конкретнішим. Зрештою, йшлося про моїх пращурів, Мойсея, Авраама, Давида, Іоанна Хрестителя чи Ісуса! У моїх жилах, поза сумнівом, тече кров когось із них. До того ж, їхнє життя не було нудним, так само, як і моє: вони билися, галасували, плакали, співали, ризикували загинути будь-якої миті. Єдине, в чому я не міг зізнатися отцеві Понсові, так у тому, що я його теж увів у цю історію.