Шолом-Алейхем - Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем

Просто якась нечиста сила оселилася в них! Одне слово, насилу дочекавшись, поки завіса впала, я пішов, спітнілий, куди очі ведуть, ледве плентаючи ногами, світу білого не бачачи перед собою. Аж гульк, я вже в Щупакових руках і чую тільки, як ляпаси сиплються на мене, мов з лантуха: "Байстрюче! Чому ти раніше не сказав, що ти комік?!" Щоб я так знав самого Щупака і всіх його трьох жінок, як я знав тоді, що це воно означає "комік"! З того часу все пішло як по маслу. Я почав закидати гачки, тобто почав грати найбільш комічні ролі, спершу Шмендрика, потім Цінгітанга *, потім п'яницю Ноя з "Скрипки Давида" * і навіть Попуса з "Бар-Кохби" *. Я, було, вийду на сцену з привітанням: "Вітаю молодих! Ось я зроблю вам екзекуцію, інквізицію, компер-дрицію, долелелемоле! Сілеле-ломоле!" — всі беруться за животи і аж заходяться від реготу!.. А вже коли виступлю в подертій одежині і протанцюю хусида *:

Звичайна я людина,

Дивак веселий я.

Звичайна я людина,

Ясна душа моя.

Весела я людина,

Чудний дивак.

І всюди я співаю:

"Гоп-чик-чак"!— 1

то всі в театрі ладні мене на руках носити. Перед таким жевжиком, як ти, мені не треба вихвалятися, але я можу сказати, що Гоцмах, хвалити бога, відоме ім'я. Біда тільки в тому, що не щовечора мене пускають на сцену. І хто, на твою думку? Щупак. Паскудна особа, здох би він! Не дає мені ролей, дав би йому господь бог хворобу на цілу зиму. Найкращі ролі забирає собі, бо коли, боронь боже, пле-щуть браво комусь іншому, а не йому, він просто казиться від люті. Отака це клята душа... Не діждав би він, щоб я йому довго ще чистив чоботи! Але не турбуйся — все буває до певної пори. Бог дасть, після свят ми, всі актори, об'єднаємося і перейдемо на марки, тобто на паї. А як ні — ми плюнемо на Щупака й створимо окреме товариство. Ми б давно вже це зробили, якби не отой байстрюк Шолом-Меїр, холера — тьху!..

Так, плюнувши на щітку, закінчив Гоцмах свою біографію і заходився щосили чистити черевики.

Розділ 18

ЛЕЙБКА ПОКАЗУЄ, НА ЩО ВІН ЗДАТНИЙ

Гоцмахова біографія дуже сподобалася Лейбці. І не тільки сама Гоцмахова біографія, а й усе, що він тут бачив і чув, усе, що хоч в якійсь мірі стосувалося театру, стало нашому юному героєві любе й дороге.

Наш юний герой бачився з Гоцмахом досить часто, по кілька разів на день. Прийшовши з хедеру додому пообідати, Лейбка насамперед зазирав у стодолу, щоб дізнатись, що там робиться.

Прокинувшись уранці, він квапився туди, щоб принести Гоцмахові що-небудь пожувати. А Гоцмах завжди товкся в стодолі. Там він їв, спав, там і жив.

— Театр не можна кидати напризволяще. В театрі завжди хтось мусить бути. Це ж неабищо — декорації, костюми, перуки! Щупак свого майна нікому, крім мене, не довірить.

Так вихвалявся Гоцмах перед своїм юним другом Лейб-кою, і дружба цих двох приятелів дедалі міцнішала. Гоцмах знайшов нарешті перед ким розкрити душу, вилити все наболіле на серці. Йому подобався цей "пузань" (Лейбка) з його гарними, щирими, добрими, серйозними очима. Крім того, хлопець приносив йому щоразу ласі шматки й постачав цигарки.

— Важко й гірко, моє любе пташенятко,— скаржився Гоцмах своєму юному другові,— заробляти на шматок хліба, коли доводиться бути актором-коміком у таких людей, як Щупак, щоб їх густо сіяли, та хай би рідко сходили. Спокійної хвилини ми не маємо через отого розбишаку з великими діамантами, подавився б він ними, владико небесний!

Гоцмах закашлявся й провадив далі:

— Щоправда, і йому з нами не мед. Сім разів на тиждень ми ставимо перед ним питання руба, загрожуємо, що кинемо його й самі створимо новий театр. Якби не його флігель-ад'ютант, оцей ІПолом-Меїр, чума на його голову, ми давно б уже свого добилися. Але бодай їм обом грець! Мені досить і того, що я актор від бога, хай навіть тільки комік.

Гоцмах надавав своєму обличчю дуже серйозного виразу і ще більше ставав коміком, ніж він є. Лейбка дивився на нього з великою пошаною, а комік Гоцмах казав далі:

— Розумієш, коли вечоріє і я виходжу на сцену, геть зникають усі нещастя, як дим, розвіюється горе. На сцені я зовсім інша людина. Що мені Щупак, що Іїїолом-Меїр? Вони для мене порожнє місце! На сцені я нікого не бачу перед собою, бачу тільки лампочки й людські голови — лисини, капелюшки, кашкети й шапки, а далі нічого! Хто мені тоді рівня? Може, твій батько з великим пузом? Еге! Хай він мені, наприклад, віддасть оцю свою стодолу з усім подвір'ям та з усім його багатством, хай скаже мені, приміром, щоб я хоч на один вечір поступився йому сценою,— я скажу на це: вибачте, пшепрашем пана!

Так вихвалявся Гоцмах перед своїм юним другом Лейб-кою, а його юний друг Лейбка дивився на нього захоплено, ковтаючи кожне слово.

І Гоцмах не переставав вихвалятися.

— Або, приміром, нехай мені насиплють повну хату золота та ще видадуть за мене царівну, щоб я перестав бути коміком і пішов служити десь у крамниці або став ремісником, я тому плюну межи очі! Чуєш, котику, ти ще зовсім пискля, моє любе пташенятко, і ще не знаєш, яку принадну силу має театр, як він вабить, тягне, наче магніт, хай йому лиха година!

— Точнісінько так само, як і мене,— прохопився тоді Лейбка, коли Гоцмах закурив цигарку. Він признався перед своїм другом Гоцмахом, що його теж вабить театр, давно вже вабить, відколи він себе пам'ятає. Ще тоді, коли він навіть не знав, чи існує театр на світі, він з товаришами вже грав "Продаж Иосифа", "Вихід з Єгипту", "На горі Синай" та інші такі сцени з біблії, що їх самі там-таки, в хедері, створили. І Лейбка показує йому, як вони грають у хедері:

— Я приходжу, наприклад, до фараона, єгипетського царя, в палац, стаю перед ним отак і звертаюсь до нього (Лейбка складає руки на серці і говорить спершу тихо, потім дедалі голосніше й палкіше): "Моє ім'я Мойсей, син Авраама... Мене послав до тебе, мій пане царю, єврейський бог, бог Авраама, Ісаака і Якова, що зветься Єговою, з вимогою, щоб ти випустив його євреїв з твоєї країни, з Єгипту. Докіль можна? Чого ти причепився до них? Навіщо ти мучиш їх?! Чого ти ріжеш їхніх дітей і купаєшся в їхній крові, кате! Розбійнику! Душогубе!! Чи знаєш ти, проти кого ти став (Лейбка підносить руку)? Ось я підніму праву руку до неба і покажу тобі, на що я здатний!.."

Лейбкові очі запалюються вогнем, щічки пломеніють, обличчя сяє, і Гоцмах сповнюється захвату, та перебиває його на слові.

— Сильна роль! — вигукує Гоцмах і хапає свого юного друга за плечі та починає його трусити.— Сильна роль! Щоб я крізь землю провалився, якщо хтось скаже, що ти не актор! Справжній актор, слово честі, уроджений актор для сцени! Знаєш, що я тобі скажу, пузане?..

Гоцмах не може далі говорити, його душить кашель. Схопившись обома руками за колоду, він спершу добре викашлявся, проклинаючи на всі заставки:

— Погибель на мій кашель, владико небесний, нехай моє коротке дихання перейде до Шолом-Меїра, а кольку дарую Щупакові на свято...

Віддихавшись і відпочивши від кашлю, Гоцмах знову жвавішає і впадає в попередній тон:

— Знаєш, хлопче, що я тобі скажу?

Лейбка дивиться йому в очі, чекаючи, що йому скаже Гоцмах.

— Ось що я тобі скажу, моє любе пташенятко. Я на твоєму місці плюнув би геть на все. Батька з опасистими щоками я відправив би до хедеру, нехай краще він протирає там штани. Пухлий талмуд я б викинув надвір. Вчи-телеві-кантору я б наказав, нехай собі співає "Гріхи наші тяжкі", а сам би я...

Аж тут прийшли актори на репетицію, і розмова їхня урвалася на найцікавішому місці.

Розділ 19 ВСЕВИДЮЩЕ ОКО

Ніхто в домі Рафаловича ніколи не помітив би, що зникають цигарки, що хтось виносить з хати багато печива і що дедалі менше стає цукру в цукерниці, коли б не стара мати, що похитує головою "ні-ні", з її гострим оком, яке дивиться й бачить за верству. Стара бабуся давно вже помітила, що в хаті десь загніздився злодій. Вона почала стежити, чатувати, придивлятися, і їй, слава богу, пощастило. Вона вже дошукалася, чия це робота, "то маленький гріховода, Лейбка!.."

їй було тільки незрозуміло: "Навіщо потрібно шибеникові стільки здобних булочок, цукру й цигарок? І куди він це все тягає? Невже до хедеру? Кому? Товаришам? Чи, може, таки самому вчителеві?.."

Стара почала пантрувати й помітила, що раннім-рано, коли всі ще сплять, збиточник прокидається, сяк-так відбуває ранкову молитву й зникає. "Де він пропадає? Що має робити хлопчик так рано в хедері, коли ще сам учитель спить?.."

Стара почала придурюватись, удавати, немовби сидить над грубим молитовником, тихенько молиться й похитує головою "ні-ні", а око дивиться і бачить геть усе... Тільки-но Лейбка вискочить з хати, стара бабуся вже чимчикує ззаду чи стежить за ним з ганку, а думка працює. Хвалити бога, вона вже знає все: "Гультяй потоваришував з одним комедіантом, який ночує в стодолі,— нічого собі товариство, голі, босі й голодні гицелі, хай бог простить за ці слова!.."

Тепер лишалося тільки вирішити: "Що робити далі? Сказати гультяєві — навіщо носиш? Куди лізеш? Він напевне не послухає! Теперішні діти — не дай тобі господи! Хіба вони знають, що треба поважати стару бабусю, якій уже скоро вісімдесят. Що ж робити? Сказати невістці? Бейлка, прости господи, теж мені мати! Так неначебто добряча істота, лагідна душа... Але навіщо мені ота лагідність, яка мені користь від її добрості, коли діти лізуть їй на голову, роблять усе, що їм заманеться, такі шалапути! Ні-ні! Якщо вже казати, то тільки синові Вені... Беня батько, хай буде довгий його вік, а батько — це не мати. Батько, коли треба, нагримає на дитину, дасть прочуханку, інколи почастує ляпасом чи навіть покладе на лаву і відшмагає, щоб хлопчисько знав надалі..."

Так вирішила сама собі стара і так-таки й зробила. Та цим вона не задовольнилася: донести, підставити ногу — цього самого замало. Треба впіймати злодюгу на гарячому, і нехай усі побачать, як мати, ця добра душа, пестить дітей, розбещує і вкрай псує їх...

Розділ 20 УКИНУЛА ГАДЮЧКУ

Нишком-тишком стара своє зробила, і так спритно, що ніхто й не здогадався. Під великим секретом, наблизившись навшпиньки, пошепки переказала на вухо синові Вені все, що робить його наймолодший синок, куди ходить, що носить і з ким зустрічається... Беня вислухав її, повернувши до неї бородате обличчя, глянув на стару матір воловими очима і своєю мовою сказав коротко й гостро:

— Летіла корова над дахом та знесла яйце...

Це мало означати, що він не вірить.