Янссон Туве - Небезпечне літо, Янссон Туве

– А юна дама поряд з Чепуруном – його манірна племінниця Чепуруля. Дуже несимпатична дівиця! Щороку посилає нам запрошення на святкування Купала, однак я ніколи не відповідаю. Вона, напевно, має лише одне на меті – влаштуватися до театру…

– А ви її не пускаєте? – у голосі Мами зазвучали докірливі нотки.

Емма роздратовано відставила мітлу.

– Все, більше не можу! – скрикнула вона. – Ви нічогісінько не тямите в театрі. Ані дрібки! Ба, навіть ще менше… І досить на цьому!

– Може, пані Емма буде така ласкава і спробує мені трохи розтлумачити, – ніяково попросила Мама Мумі-троля.

Емма трохи повагалася та врешті вирішила бути такою ласкавою… Примостилася біля Мами на краю ліжка й почала розповідь:

– Театр – це не вітальня і не корабельна пристань. Театр – найважливіша річ у світі, бо там показують, якими повинні бути люди, якими мріють стати (хоча не кожному вистачає відваги на це) і якими вони є насправді.

– Та це ж виправний заклад! – жахнулася Мама.

Емма терпляче похитала головою. Взяла аркуш паперу і тремтячою лапою намалювала для Мумі-мами театр. Вона все розтлумачила і попідписувала, щоб Мама, бува, не забула.

Доки Емма малювала, решта родини згуртувалася навколо неї.

– Ось так було, коли ми грали "Клеопатру", – розповідала Емма. – Увесь салон (я маю на увазі не ваш салон-вітальню) заповнений глядачами, які сиділи, затамувавши подих, бо ж це була прем'єра (прем'єра – це вистава, яку грають уперше). Я, як завжди, засвітила після заходу сонця вогні рампи, і перед самим підняттям завіси тричі стукнула по підлозі. Ось так!

– А навіщо? – здивувалася Доня Мюмлі.

– Задля ефекту, – зблиснула Емма маленькими очицями. – Немов стук Долі, розумієте? Завіса піднімається… Червоний прожектор вихоплює постать Клеопатри… Публіка завмирає!

– І Реквізит там був? – втрутився Мудрик.

– Реквізит – це кімната, в якій зберігається все необхідне для вистави, – пояснила Емма й одразу повела далі: – Примадонна була неймовірно вродливою, фатальною…

– Примадонна? – перепитала Рюмса.

– Так, найголовніша серед актрис. Вона завжди грає найкращі ролі, а всі її забаганки негайно виконуються. Але мені й задарма…

– Хочу бути примадонною, – знову урвала розповідь Рюмса. – Тільки роль хотіла би трагічну. Щоб можна було скрикувати і ридати…

– Тоді довелось би тобі грати в трагедії чи драмі, – пояснила Емма. – І померти в останньому акті…

– О, як я цього хочу! – вигукнула Рюмса, розпашіла від збудження. – Стати зовсім не схожою на себе! Ніхто би не сказав: "Он іде Рюмса!" Усі б говорили: "Погляньте на сумну даму в червоному оксамиті… то велика примадонна… вона так настраждалася…"

– Ти гратимеш для нас? – запитав Мудрик.

– Я? Гратиму? Для вас? – прошепотіла Рюмса, сльози набігли їй на очі.

– Я теж хотіла би стати примадонною! – вигукнула Доня Мюмлі.

– Що ж би ти грала? – недовірливим поглядом окинула її Емма.

Мама Мумі-троля глянула на Мумі-тата.

– Гадаю, за допомогою Емми ти зміг би поставити п'єсу, – мовила вона. – Мемуари зумів написати, а складати рими, напевно, не набагато важче.

– Ет, не вмію я писати п'єси, – почервонів Мумі-тато.

– Ще й як умієш, любий, – не відступилася Мама. – А ми вивчимо напам'ять написане тобою, і з усіх околиць приходитимуть подивитися, як ми граємо в театрі. Багато-багато люду збереться – купа! Всі розповідатимуть своїм знайомим, як чудово було в театрі, зрештою, про нас почує Мумі-троль і знайде дорогу додому. Всі повернуться додому, і ми чудово заживемо знову! – завершила Мама і сплеснула від радості в долоні.

Друзі недовірливо перезирнулися, потім глянули на Емму. Емма сплеснула лапами:

– Це буде щось жахливе! Але якщо ви так неодмінно хочете зазнати фіаско, справа ваша… Я допомагатиму вам порадами… Інколи… якщо матиму час… – і вона продовжила свою розповідь про те, як грають у театрі.

Увечері Тато Мумі-троля завершив роботу над п'єсою і зачитав її вголос присутнім. Усі уважно слухали, а коли Мумі-тато закінчив читати, ніхто не зронив і слова.

Врешті озвалася Емма:

– Ні! Ні-ні-ні! Ні і ще раз ні!

– Так погано? – засмутився Тато.

– Ще гірше! Ось послухайте самі:

Не боюся левів я,

Убиваю їх щодня!

Жахливо!

– Але я наполягаю, щоб у п'єсі був лев, – уперто стояв на своєму Мумі-тато.

– Писати слід гекзаметром! Гек-за-мет-ром! А не римувати!

– Що таке гекзаметр? – запитав Мумі-тато.

– Тамта-ратам-тарара-тара-там-там-тамтара-там– там – ось як, – пояснила Емма.

Мумі-тато повеселів.

– Це просто!

– Перепишіть усе наново гекзаметром, – порадила Емма. – І пам'ятайте, що у справжній драмі у доброму старому стилі всі мають бути пов'язані родинними путами.

– Як же герої сердитимуться один на одного, якщо вони родичі? – несміливо зауважила Мумі-мама. – Та й без принцеси ніяк не обійтися! П'єса повинна мати щасливий кінець! Так сумно, коли хтось помирає…

– Це ж трагедія, любонько, – заперечив Тато. – В останній сцені хтось обов'язково повинен умерти… Можливо, навіть усі, за винятком одного… А може, й без винятку. Так сказала Емма.

– Хай я умру! – викликалася Рюмса.

– Можна мені вбити Рюмсу? – попросила Доня Мюмлі.

– А я думав, що Мумі-тато напише детектив… – протягнув розчаровано Мудрик. – Історію, в якій би всіх підозрювали, з численними цікавими версіями для роздумів…

Мумі-тато рішуче підвівся з-за столу, позбирав аркуші й ображено кинув:

– Якщо вам не подобається моя п'єса, пишіть собі самі!

– Що ти, любий! – сполошилася Мама. – Нам страшенно сподобалося! Хіба ні, дітоньки?

– Дуже сподобалося! – залунали одностайні голоси.

– Ось бачиш! П'єса всім припала до вподоби! Доведеться лише трішки змінити сюжет і стиль письма… А я припильную, щоб тобі ніхто не заважав, і поставлю біля тебе великий таріль з карамельками.

– Гаразд, – погодився Мумі-тато. – Тільки лева я таки залишу!

– Звичайно, хай буде лев!

Мумі-тато невтомно працював. Ніхто не наважувався не те що слово сказати, – навіть поворухнутися. Написавши сторінку, Тато зразу прочитував її уголос. Мумі-мама раз у раз досипала в таріль карамельок. Усіх переповнювало збудження від передчуття великих звершень.

Уночі ніхто не міг заснути.

Емма відчула, як до неї повертається колишня сила і впевненість. Вона не могла думати ні про що інше, окрім генеральної репетиції.

Розділ дев'ятий

Про одного нещасного тата

Того самого дня, коли Мумі-тато написав свою п'єсу, а Мумі-троль потрапив до в'язниці, Нюхмумрик прокинувся від дощу, який просочувався крізь віття куреня. Обережно, щоб не розбудити малюків, він визирнув надвір – навколо мокрою стіною стояв ліс. На килимі зірчастих квіток пишно зеленіла папороть, та Нюхмумрик гірко шкодував, що замість квітів тут не росте ріпа.

"Напевно, так почуває себе справжній батько, – думав він. – Чим я годуватиму нині дітлахів? Маленькій Мю вистачить і кількох квасолин, але ж ті чортенята спорожнять увесь рюкзак і навіть не помітять!"

Нюхмумрик поглянув на діток-лісовенят, котрі солодко спали в моху.

– Тепер вони промокнуть і пчихатимуть, – понуро мовив сам до себе. – І це ще не найгірше! Я не знаю, як їх розважати. Курити вони не хочуть. Мої розповіді їх лякають. А якщо стоятиму на голові увесь день, то навіть під осінь не встигну добратися до Долини Мумі-тролів. Як було би гарно, якби Мумі-мама взяла їх усіх під свою опіку!

"О, Мумі-тролю… – несподівано розчулився Нюхмумрик. – Ми знову зможемо купатися під місячним сяйвом, а потім вести довгі розмови у нашій печері…"

Раптом одне з малят, котрому привидівся страшний сон, розплакалося. Попрокидалися інші й собі заревіли за компанію.

– Цю-цю-цю! Траля-ля! – кинувся заспокоювати малечу Нюхмумрик.

Та марно.

– Їм зовсім з тебе не смішно! – втрутилася Маленька Мю. – Треба робити так, як моя сестра. Скажи їм, що коли не замовкнуть, то ти їх усіх повбиваєш… Потім перепросиш і почастуєш карамельками.

– Це допомагає? – запитав Нюхмумрик.

– Не дуже.

Нюхмумрик розібрав курінь і пожбурив у кущі ялівцю.

– Ось так слід учинити з домом, у якому вже не живеш, – сказав він.

Лісовенята вмить замовкли і наморщили мокрі від дощу носики.

– Падає дощ, – сказало одне.

– Я хочу їсти, – озвалося інше.

Нюхмумрик безпорадно подивився на Маленьку Мю.

– Налякай їх Марою! – порадила крихітка. – Так робить моя сестра.

– І ти відразу слухаєшся?

– Ще чого! – зареготала Мю, аж за живота схопилася.

Нюхмумрик важко зітхнув.

– Вставайте! Ходімо! – звелів він. – Покваптеся, якщо хочете щось побачити!

– Що саме? – навперебій питали малюки.

– Щось… – Нюхмумрик невизначено змахнув лапкою у повітрі.

– Так ти собі ніколи не даси з ними ради, – похитала голівкою Маленька Мю.

Вони брели й брели лісом. А дощ падав і падав.

Лісовенята пчихали, губили черевички і раз у раз допитувалися, чому їм ніхто не дає канапок. Одні чубилися, інші сварилися, котресь напхало до носа ялинової глиці, ще одне покололося об їжака.

Нюхмумрик уже навіть був готовий пошкодувати Сторожиху. Одне малятко він примостив на капелюсі, двох посадив собі на плечі, ще двох ніс попід пахвами.

Мокрий, нещасний Нюхмумрик насилу продирався крізь хащі чорниць.

І саме в ту мить, коли він уже зовсім зневірився, попереду з'явилася галявина. Посередині стояла хатинка з комином та хвірткою, увитими гірляндами зів'ялого листя. Ледь тримаючись на ногах від утоми, Нюхмумрик дочовгав до дверей, постукав, почекав.

Ніхто не відчинив.

Він знову погрюкав, уже сильніше.

Тиша.

Тоді Нюхмумрик штовхнув двері і зайшов досередини. Удома нікого не було. Квіти на столі зів'яли, годинник зупинився. Нюхмумрик опустив діточок на долівку, а сам підійшов до холодної плити, на якій засихав пиріг. Потім зазирнув до комори. Малюки мовчки водили за ним поглядом.

Якийсь час панувала тиша. З комори Нюхмумрик повернувся, несучи горщик з квасолею.

– Можете наїдатися тепер квасолею, доки не луснете, – сказав він. – Ми тут трохи перепочинемо, заспокоїмося, а я тим часом з'ясую, як вас звати. Подайте мені вогню для люльки!

Усі малюки як один кинулися припалювати Нюхмумрикові люльку.

Трохи згодом у кухонній плиті весело палахкотів вогонь, а на шворці підсихали сукеночки та штанята. Посеред столу парував великий горщик з квасолею, за вікном із сірого неба періщила злива. Чутно було, як дощові краплі барабанять по даху і потріскують дрова у плиті.

– То що? – запитав Нюхмумрик. – Кому кортить побавитися у пісочниці?

Лісовенята глянули на нього і весело розсміялися, наминаючи квасолю Чепурулі.

Але Чепуруля навіть не здогадувалася, що має гостей, бо саме сиділа у в'язниці за негідну поведінку.

Розділ десятий

Про генеральну репетицію

Йшла генеральне репетиція п'єси Мумі-тата, і, хоча до вечора ще було далеко, горіли всі вогні рампи.

Бобрам було обіцяно контрамарки на прем'єру, яка мала відбутися наступного дня, – за це вони стягнули театр з мілини на глибоку воду.