Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Усі визнали умови за правильні й справедливі, парламентарем же послали одного з Карасиків, котрий найпрудкіше бігав, — на всяк випадок, бо, може, доведеться йому тікати. Хлопці з Любарської на відкриту війну згодилися й призначили навіть річинець — мало відбутися це через два дні після третьої, тобто коли поприходимо зі школи. Дівчата нашого дому викликалися підносити нам каміння — Галинка та дочки Гомзина, але ми від їхніх послуг відмовилися, в таке діло брати дівчат не годилось. Мені завжди здавалося, що Віктор недоумкуватий, але його стратегічний план був схвалений усіма, в тому числі самим Вороновським.

І от настав призначений день, ми шестеро вийшли на гору; перед цим Карасики послали ще й на Мальованку, але мальованські хлопці поставилися до нашої війни без ентузіазму, хоч і не відмовили в допомозі: їхній ватаг сказав, що сам він не прийде, а своїм хлопцям оголосить; отож, коли виявляться добровольці, він принаймні не заперечуватиме, коли вони до нас підійдуть. Мальованських прийшло тільки четверо, але, побачивши нашу малопотужність, а ще й таких дрібних вояків, як Карасики та я, відразу ж скисли, відійшли вбік і почали тихо між собою перемовлятися. В цей час на мості через річку ми побачили ватагу з Любарської, їх було з двадцятеро. В руках тримали бляшані щити й круглі покришки від виварок, подібні щити й покришки від виварок були і в нас. Перед цим ми назбирали каміння й насипали їх кожен перед собою купкою; отож кожен стояв біля своєї купи. Мальованські хлопчаки в цей час підійшли до краю гори, а побачивши, що напасників удвічі більше, як нас, переглянулися. Віктор переконував їх, що за нас має постати ще й непереможний Вороновський з Павлюківки, але видно було, що мальованські вагалися і в поміч Вороновського не вірили. Ватага любарських, побачивши нашу малочисельність, помчала через вуличку до гори. Мальованські хлопці відразу ж розвернулися спинами й вдарили навтікача.

— Будемо битися до останнього! — сказав крізь зуби Віктор Ващук, очі його палали.

Любарські із криком кинулися штурмувати гору, метаючи в нас камінням, яке, правда, до нас не долітало, а ми зустріли їх кам’яним градом. Каміння вдарялось об бляшані щити й покришки, кільком напасникам було розбито голови, і вони з ревом побігли донизу, — перша хвиля, таким чином, була відбита й відкотилася. Любарські зібралися внизу купкою й радилися, поранених перев’язували. Але на відбиття атаки ми витратили майже все каміння, отут би й справді нам знадобилися дівчата. Та брати дівчат на війну була б нам ганьба. Ми відрядили двох менших Карасиків на підноску. Любарські миттю помітили, що нас уже не шестеро, а четверо, миттю розгорнулися лавою й кинулися на гору.

Вороновський на поміч не приходив. Підскочили молодші Карасики з повними шапками каміння, і ми знову мали чим відбиватись, але було очевидно, що цю атаку ми навряд чи витримаємо: любарські хлопці були вже оскаженілі.

— Б’ємося до останнього! — закричав Віктор, і ми почали шалено метати в напасників каміння. Вони ж лізли вгору вперто, хоч вряди-годи хтось із них зойкав і обливався кров’ю.

І ось саме в цей момент, коли любарські подолали більше як половину гори, а ми почали приходити у відчай, від Павлюківки почулося потужне: "Ура!" — з’явився довгожданий Вороновський. Ватага його була така численна, що любарські, озирнувшись, жахнулися і замість того, щоб рвонути вперед і пробитися через наші рідкі ряди, побігли чимдуж із гори, сподіваючись проскочити на міст раніше, ніж Вороновський переріже їм шлях. Тут ми почули крик і поза нас — це вів мальованську ватагу їхній ватажок Рештиль. Ми злучилися з ними й помчали з криками з гори. Любарські зовсім змішалися, Вороновський таки перерізав їм дорогу до втечі. Вони метнулися назад, але побачили збільшені наші ряди, почали кидати щити й покришки і підіймати руки. Їхні ватаги, Рулька та Яшка, помчали чимдуж через бур’яни й верболози до річки, тут заслони не було, і вони прорвалися на той берег, обмочившись з голови до ніг. Решта здалась у полон, в них було відібрано ножі, самопали й уривки ланцюгів, а також усе цінне, що було в кишенях. Кількаро мало солдатські каски ще від часу війни, вони також були реквізовані хлопцями Вороновського. Любарські дали обіцянку, що ніколи не входитимуть на нашу територію, не чіпатимуть божевільну Зіну і взагалі визнали свою повну поразку. Під свист, крики та улюлюкання, опустивши голови, вони пройшли повз наші ряди й були пропущені на міст, а як тільки відчули свободу, щосили помчали геть, тоді як ми всі переможно закричали й стали жбурляти вгору щити, кепки чи просто здіймати руки — цього разу ми таки перемогли. Мальованці тим часом виправдовувалися за свою втечу, переконуючи, що вони не тікали, а тільки пішли по допомогу. Вороновський ходив ґоґолем і хвалився, що коли б не він, то ми ніколи не перемогли б, а його ще не переміг ніхто, навіть пси-когути, не то що нещасні любарські (псами-когутами звали хлопців із найближчого села Псищ). Віктор Ващук при цьому зціпив зуби, він не хвалився, що план операції був його, тільки блиснув очима.

— Ми все одно билися б до кінця! — сказав жорстко він.

Карасики захоплено снували в хлоп’ячій юрбі й дзвінкими голосами оповідали, як ми героїчно відбивали атаки.

В цей час на мості з’явилася монументальна постать моєї матері, яку всі чудово знали. Хлопці крикнули: "Атас!" — і подалися на гору ділити здобич, а я чкурнув додому, бо мав міцний і непорушний наказ — ні в які компанії не ув’язуватися; до речі, і досі цей її наказ виконую.

7

У квартирі № 6 жили Карасі, чи інакше їх звали Дрібнолюдки. Власне, сам Карась дрібний не був, навпаки, я вже його тут описував, — був це чоловік барилькуватий. Про нього ходила в домі легенда, що він колись хворів на сухоти, був худий, як тріска, але євангеліст Сухар порадив йому їсти собаче м’ясо й рибу. Хтозна, чи він пожартував, чи, може, справді знав такий секрет, як лікуватися від сухот; факт той, що Карась, тоді ще й не Карась, а Вакулюк, йому повірив, бо ставився до євангеліста Сухаря з підкресленою пошаною, отже, й став потому гицелем-аматором та рибалкою. Виготовив собі довгу палицю із дротяним зашморгом на кінці й полював здичавілих собак або й таких, що відбилися від дому; шкури із них знімав і сам вичиняв, потім ніс їх до шапошника Фіми Гольдмана, який пошив йому дві хутряні шапки і дві кацавейки: для нього й жінки; Карасиків тоді ще не було, бо, як розповіла мені мати, вони вирішили дітей не мати — і то через те, що у Вакулюка були спадкові сухоти, а в його жінки, прізвище якої було Велет, — інша спадкова біда. Може, й справді якийсь її родич у давні часи був велетом, через що його так і назвали, але щось там у його генах учинилося, і нащадки його стали все меншати й меншати, сама Лизавета Велет росту мала метр сорок п’ять, такі ж були її брати й сестри, отже, жінка боялася, що, коли матиме дітей, ті будуть ще менші, принаймні так у їхньому роду було. Собак же, звільнених від шкур, Вакулюк з’їдав, хоч жінка його собачатиною бридила і навіть готувати її відмовлялася; Вакулюк же в собачатині ввійшов у такий смак, що й іншим її пропагував, особливо євангелісту Сухареві, а часом навіть жартував досить своєрідно: вгощав гостя собачатиною, а коли той добре поїсть, примружував око й хитренько питав:

— А знаєте, чим я вас пригощав? То-їсть, шо то за м’ясо?

— По-моєму, свинина, — казав гість, трохи вже й турбуватися починаючи.

— Ге, свинина, скажете! Собачатина! Ось чим я вас пригощав!

І розтуляв рота, повного здоровенних зубів, а поросячі його очка висипали снопи щасливих іскор.

У більшості випадків, гості, на втіху Вакулюка, потрапляли в "щок", як він казав замість "шок", — бігли надвір, щоб вивергнути з’їдене, і тільки міліціонер Гомзин, поївши якось у Карася собачатини, спокійно мовив:

— Неплохоє м’ясо. Вполнє! Можна жрать! — І подивився на Карася із прижмурцем. — Кстаті, ти патентік на отлов собак імєєш?

Як вислід міліціонеру Гомзину було подаровано собачу шапку, а його жінці — кацавейку, і це безкоштовно Карасеві не обійшлось, адже мусив заплатити Фімі Гольдману за пошиття. Скільки він таким чином з’їв собак, сказати важко, зголошував, що три, але, судячи з кількості пошитих кацавейок та шапок, собак мало бути принаймні вісім, а ще деякі шкурки в нього й позалишалися. Вакулюк, який пізніше став Карасем, пішов на рентген і рентгенка-лікарка здивовано спитала:

— У вас справді був туберкульоз?

— Самий настоящий! — сказав гордо Вакулюк.

— Але ж у вас зовсім чисті легені, чим ви лікувалися?

— Собак їв, — простодушно сказав Вакулюк, показавши свої таки схожі на собачі зуби і заіскрів поросячими очками.

Лікарка-рентгенка здивовано на нього подивилась і обережно сказала, що йому треба було б завітати до невропатолога, але він до невропатолога не пішов, а з тієї великої радості, що туберкульоз у нього пропав, прийшов додому, накинувся на свою вбрану в собачу кацавейку мікрожінку, перехилив її і, незважаючи на її несміливі протести, зачав у такий собачий спосіб першого Карасика, якого жінка його, котра носила в дівоцтві прізвище Велет, щасливо і без проблем випустила невдовзі у світ. І він, Карась, завше був захоплений таким успішним дійством, що продовжував натхненно біля неї працювати, і вона щороку випускала на світ по Карасику, а коли з’явився четвертий, Вакулюк отямився, і то з тієї причини, що жінка йому вказала, та й він сам уже примітив, що старшенький дуже вже повільно росте, а меньшенький так само. Саме тоді він і сказав знамениту фразу, яка чомусь стала відома всім пожильцям дому:

— Це коли б і ти їла зо мною собак, то й твоя б болезня пройшла!

Собак уже після того рентгену він не їв постійно, хіба що якась дуже припадала йому до вподоби (наприклад, була добре вгодована чи мала пишну шкуру), то він її тихенько з цього світу прибирав, а коли в міліціонера Гомзина зносилася шапка (не все ж він і у формі ходив), а в його жінки — кацавейка, то міліціонер перестрів Карася, примружив ліве око і спитав:

— А што, Вакулюк, ти уже собак нє ловіш?

Карась його натяку зовсім не зрозумів, а відповів наївно:

— На кой чорт мені ті собаки здалися, коли я свій тубукольоз ізлічив.