Коцюбинський - Хо, Коцюбинський

Довго ще, мов улик той, гу­де ма­ленька кiм­на­та "пiд не­бом", дов­го ще че­кає Хо, аж по­ки бра­терський по­цi­лу­нок на про­щан­ня не за­кiн­чить сво­го пам'ятно­го ве­чо­ра.

- Не по­лег­ша­ло ме­нi з то­го, що гля­ну­ли ме­нi сьогод­нi в вi­чi, не по­лег­ша­ло…- ше­по­тить Хо, плен­та­ючись за ос­тан­нiм з гос­тей.- I не по­лег­ша, аж пе­рес­вiд­чу­ся, що не по­рож­нi згу­ки лу­на­ли там, у кiм­нат­цi, що час i жит­тя не зла­ма­ють вiд­ва­ги ва­шої… По­че­каю ще… по­че­каю.

***

Минає кiлька лiт.

Змордований вiч­ною блу­ка­ни­ною, знуд­же­ний по­лох­ли­вiс­тю всього жи­ву­чо­го та нев­дяч­ною ро­лею стра­ху, шкан­ди­бає по кур­нiй до­ро­зi Хо, пiд­пи­ра­ючись дов­гим кос­ту­ром.

- Скучно на свi­тi, нуд­но на свi­тi… скрiзь пов­но стра­хо­по­ло­хiв…- мим­рить ста­рий у розд­ра­ту­ван­нi.- А ти во­ло­чись по свi­тах, не ба­ча­чи кiн­ця-краю своїй манд­рiв­цi… Ох, важ­ко, важ­ко, спо­чи­ти б уже…- зiт­хає вiн до спо­кою.

- А що се ма­ня­чить улi­во­руч? - за­цi­ка­вив­ся Хо, з-пiд ру­ки вдив­ля­ючись у да­ле­чiнь, що чер­во­нi­ла вся в про­мiн­нях за­ход ячо­го сон­ця.- Се­ло? Не пi­ду ту­ди; ос­то­бi­сi­ли ме­нi осе­лi людськi… Е, нi, стри­вай­те, зай­ду, бо тут жи­ве хлi­бо­роб-iн­те­­лi­гент, що то нах­ва­ляв­ся зап­ро­ва­ди­ти на се­лi но­вi по­ря­д­ки… По­ба­чи­мо…

Сонце вже сi­да­ло, ко­ли Хо вхо­див у се­ло. На­сампе­ред, як прис­та­ло по­ряд­но­му по­до­рожньому, по­давсь вiн до ко­р­ч­ми. Але що за ди­во? Корч­му хтось об­го­ро­див, при­бив но­ву таб­лич­ку над две­ри­ма та по­ви­га­няв звiд­ти, ма­буть, усiх п'яниць, бо якось там так див­но ти­хо, мов у церк­вi… Хо наб­ли­зив­ся, гля­нув на таб­лич­ку й про­чи­тав: "Шко­ла". Е-ге-ге! Ось во­но що! Не­дав­но бу­ла корч­ма, а те­пер шко­ла. Де ж корч­ма? Хо обiй­шов се­ло, але корч­ми не бу­ло. Чу­да­сiя, та й го­дi! А що то ро­бить пан дi­дич, цi­ка­во гля­ну­ти? - по­дається Хо до че­пур­но­го дво­ра, що ди­виться на нього ося­яни­ми вi­к­на­ми. Ста­рий при­су­вається до вiк­на, за­зи­ра все­ре­ди­ну й ба­чить: у ха­тi, за сто­лом, си­дять гос­тi - учи­тель та се­ля­ни. Усi во­ни вку­пi з гос­по­да­рем щось пи­шуть, ра­ху­ють, мiр­ку­ють. У кут­ку двоє дi­тей гра­ються, дек­ла­му­ючи бай­ку Глi­бо­ва "Вовк та яг­ня".

- Що во­ни там ра­ху­ють? - ше­по­тить Хо, прис­лу­ха­ючись: - Еге! ось що: ка­су ощад­ну за­ло­жи­ли. Бач їх! А се знов що? Го­мо­нять про якусь зем­лю, що гро­ма­да має ку­пи­ти в су­сiд­нього дi­ди­ча. Еге, вiн та­ки оре пе­ре­лiг свiй, той хлi­бо­роб! Що ж да­лi, що ще но­во­го?.. Хо, од­нак, му­сить вi­дiр­ва­ти ува­гу вiд то­ва­рист­ва, бо в ха­ту всту­пає жiн­ка гос­по­да­ря, звер­та­ючись до дi­тей чис­тою, не­ла­ма­ною мо­вою:

- А йдiть, дi­точ­ки, гра­ти­ся в дру­гу ха­ту, бо ви тут за­ва­жаєте…

За якусь ча­син­ку гос­по­ди­ня знов увi­хо­дить, про­ха­ючи всiх на ве­че­рю. Зди­во­ва­ний Хо ба­чить, як усi пос­по­лу сi­да­ють за стiл, i ка­же до се­бе: "А ди­ви! Тут на­че не­ма па­на й му­жи­ка, а са­мi лю­ди…"

По ве­че­рi гос­тi при­мо­щу­ються, де ко­му ви­гiд­нi­ше, а гос­по­дар вий­має книж­ку, i по­чи­нається лек­ту­ра…

Тут уже Хо не вит­ри­мує. Йо­го об­хоп­лює не­пе­ре­мож­не ба­жан­ня вик­ли­ка­ти вiд­важ­но­го гос­по­да­ря на ос­тан­ню бо­ро­тьбу з со­бою. Хо зби­рає всю свою по­ту­гу: прой­ма­ючим хо­ло­дом вiє бо­ро­да йо­го, чу­до­дiй­на си­ла, мов хма­ри тi, на­су­ває най­ст­раш­нi­шi кар­ти­ни пе­ред очi лек­то­ра, а лек­тор на­че не по­мi­чає сього. Але вреш­тi, по­чув­ши при­сут­нiсть стра­ха, вiн вiд­ри­вається вiд книж­ки, обер­тається до Хо i ди­виться йо­му в вi­чi дов­гим, зваж­ли­вим пог­ля­дом…

I враз Хо по­мi­чає, що вiд пог­ля­ду то­го дi­ються з ним нез­ви­чай­нi ре­чi: з бо­ро­ди вже не вiє прой­ма­ючий хо­лод, во­на тра­тить свою чу­до­дiй­ну си­лу, тi­ло йо­го мен­шає, лег­шає, не­мов час­ти­на йо­го па­рою взя­лась або по­ро­хом роз­си­па­лась; Хо чує, що на ду­шi в нього стає лег­ше, вiд­рад­нi­ше, що бiльш та­ких смi­ли­вих пог­ля­дiв - i скiн­читься йо­го до­вiч­на манд­рiв­ка, i скла­де вiн на спо­чи­нок свої ста­рi, нат­руд­же­нi кiст­ки…

Хо йде да­лi, не чу­ючи вто­ми, нев­ва­жа­ючи на глу­ху нiч. Ось i не­бо всмiх­ну­лось пе­ред свi­тан­ням, ось i со­неч­ко зем­лi врод­ли­вiй на доб­ри­день да­ло, а Хо чим­чи­кує, пос­пi­ша­ючи до се­ла, де мо­ло­дий лi­кар, вiр­ний своїй iдеї, мав роз­гор­ну­ти свою лi­карську та прос­вiт­ню прак­ти­ку. Вреш­тi - се­ло. Хо пi­дiй­шов до се­ла, i пер­ша ха­та, яка ки­ну­лась йо­му у вi­чi, бу­ла шпи­таль, мiс­це страж­дан­ня i за­ра­зом бо­ротьби з тим страж­дан­ням. Хо став на по­ро­зi, за­зир­нув усе­ре­ди­ну? Що там? Чи не­ма лi­ка­ря? Нi, єсть: вiн на сво­му мiс­цi, бi­ля хо­рих. Тiльки вiн не по­мi­чає Хо, що всi­ма си­ла­ми на­ма­гається звер­ну­ти на се­бе йо­го ува­гу; лi­ка­ре­вi прос­то нi­ко­ли. Тут но­во­го хво­ро­го при­ве­зе­но, там опе­ра­цiя, а то тре­ба й лi­ки са­мо­му на­ла­го­ди­ти. Си­ла ро­бо­ти! Дов­го чи­гає Хо на хви­ли­ну, ко­ли лi­кар бу­де вiльнi­шим. Аж ось i до­че­кав­ся. Лi­кар iде до­до­му, обi­дає, а по обi­дi за­ми­кається в своїй ха­ти­нi, щоб нiх­то не за­ва­жав йо­му пи­са­ти по­пу­ляр­ний вик­лад з гi­гiєни для се­лян, зви­чай­но, мо­вою вкраїнською… Осю-то хви­ли­ну й ува­жає Хо за слуш­ну для сво­го дос­вi­ду. Вiн дiй­має тру­дiв­ни­ка хо­ло­дом, вiн ма­лює пе­ред ним кар­ти­ну не­дос­тат­кiв, убо­жест­ва, бо що дасть сiльська прак­ти­ка? Вiн по­ка­зує йо­му всi за­со­би тем­ної си­ли, що воює зi свiт­лом та чес­ною пра­цею. Дар­ма! Не жа­хається лi­кар, а зво­дить на Хо очi й про­ни­зує йо­го яс­ним, смi­ли­вим пог­ля­дом чес­ної лю­ди­ни…

I зно­ву чує Хо, що си­ла йо­го слаб­шає, що сам вiн мен­шає, i з вдяч­ним сер­цем, пов­ним по­ва­жан­ня, низько вкло­няє­ть­ся лi­ка­ре­вi, ше­по­чу­чи своє:

- Спасибi…

А вчи­тель?

I мчиться Хо до дру­го­го се­ла, i му­сить ук­ло­ни­тись учи­те­ле­вi; бо вiн смi­ли­во пли­ве по­мiж ка­мiн­ням до ме­ти, нi на хви­ли­ну не за­бу­ва­ючи своїх обi­ця­нок, своїх обов'язкiв.

- Еге-ге! по­та­ла­ни­ло ме­нi,- ра­дiє ста­рий.- На доб­ру стеж­ку всту­пив я, пi­ду й да­лi по їй…

I ось пе­ред ним ма­ленька ха­та, а в ха­тi тiй, зiг­нув­шись над сто­лом, ху­дий, блiдчй, змар­нi­лий, пра­цює вкраїнський письмен­ник, i лиш ве­ли­ка ду­ша ди­виться з йо­го ве­ли­ких очей. Лед­ве-лед­ве пiз­нає Хо в ньому юна­ка з пов­ним рум'яним об­лич­чям, що рвав­ся до сли­ва пам'ятно­го ве­чо­ра. I не див­ни­ця: жит­тя йшло, а бу­ло в жит­тi то­му i кай­да­нiв, i го­ло­ду, i хо­ло­ду, i всього, що му­сить заз­на­ти спi­вак не­вiльно­го на­ро­ду.

- Три чис­ни­цi до смер­тi,- рi­шає Хо, див­ля­чись на йо­го.- По­кинь, бо вмреш! - ля­кає вiн гос­по­да­ря свiт­лич­ки.- Ба­чиш, який хо­лод iде з моєї бо­ро­ди, а бу­ва­ють краї, де ще хо­лод­нi­ше…

- Покинути? - об­зи­вається ти­хий го­лос з-над сто­лу.- Нi, не по­ки­ну. Вмер­ти я мо­жу, але що зроб­лю, те бу­де зроб­ле­но. Хо­ло­дом же не ля­кай ме­не, бо, по­ки жев­рiє во­гонь, що маю в сер­цi, ме­нi бу­де теп­ло й доб­ре…

I Хо стрi­вається очи­ма з ху­дою, мi­зер­ною лю­ди­ною i не вит­ри­мує то­го пог­ля­ду, пов­но­го вi­ри, пов­но­го ко­хан­ня до своєї