Мирний - П'яниця, Мирний

слухав і сумно поглядав на брата. «Невже він брат мій?» - миготіло у його в думці, і аж мороз пробігав у його поза спиною.

- Що се у тебе за дівчина?.. Вогонь, а не очі! - перебіг Петро Микитович на іншу мову, побачивши, що брат мовчить.

- Дівчина? - спитав понуро Іван Микитович, і серце в його стукнуло. - Яка?

- Тут, у дворі.

- То хазяйська дочка Наталя.

- Що ж ти? - запитав Петро Микитович, засвітивши очима.

Іван Микитович глянув на брата і, мов зляканий, спустив очі.

Серце у його ще дужче застукало, повернулося так болізно.

- Халява ти, як я бачу!.. - скрикнув Петро Микитович. Брат мовчав і тільки зблід на виду.

- Що, у вас рано зіходяться на службу? - знову перемінив Петро Микитович розмову.

- Та так, як і всюди.

Розмова не йшла далі. Іван Микитович ходив по хаті та посвистував. Попивши чай, вийшли разом з дому. Іван Микитович потяг на службу, Петро Микитович по своєму ділу.

Іван Микитович насилу висидів свої часи на службі, немов текли вони не днями, а віками. Нетерплячка його пекла, як згага, у думках носилося чорним вороном темне почуття якогось лиха... Вийшовши з служби, він не ходою пішов, а підтюпцем побіг додому. Тихенько увійшов він у сіни і став під дверима своєї хати. Звідти доносився голос братів:

- Я вам сережки золоті куплю, перстень на руку... Добре?

Іван Микитович миттю відчинив двері і трохи не впав...

На колінах у брата сиділа Наталя, почепившись руками на шиї і схиливши голову на плече. Вона була не то що задумана: в очах грала тиха радість, личко горіло, як у вогні, а зітхання - поривчате, тяжке. Петро Микитович гладив її по гарячій щоці рукою.

Зуздрівши Івана Микитовича, Наталя порвалася скочити, та Петро Микитович задержав.

- Не лякайтеся! Не бійтесь! - казав він, не пускаючи її з рук.

- Пус-с-тіть! Пустіть! Обідати час давати, - прохалася Наталя. Іван Микитович, скоса глянувши, почав роздягатись. Серце його наче молотком било у груди, він не міг слова вимовити.

Петро Микитович випустив Наталю і почав розмову з братом.

- Одначе довго ж вас задержують. У нас се вже давно б пообідали. А я, брат, справився: діло гаразд іде. Пообіцяв секретареві двісті рублів - нічого. Каже: коли піймали у руки, то не випустимо!

Іван Микитович, мов сонний, слухав, слова неначе здалека прилітали і пролітали, розмова рвалася... Пообідали, полягали спочити, засмаливши папіроси.

- То ти на скрипці граєш? - спитав Петро Микитович, водячи очима по хаті і побачивши скрипку на стіні.

- Граю.

- Вивчився?

- Та так, трохи...

- Добре трохи? - ускочивши у хату, защебетала Наталя. - Іван Микитович так грають, мов словами говорять!

- Ану, справді, заграй, я послухаю... Заграй, Іване! - прохав брат.

Іван Микитович зняв скрипку. Довго-довго він її направляв, рвучи часто струни, чого з ним до сього ніколи не траплялося. Ось таки направив: ударив смичком раз, удруге, провів вподовж струни, струна випустила такий тяжкий та вразливий голос, що у Івана Микитовича заблищали сльози на очах і трохи не впали додолу, рука затіпалася, скочила... Гляне - Петро Микитович уже заграє з Наталею. Зо зла надавив він смичком на струну, струна лопнула, і гучний бренькіт пробіг по хаті, усіх полякавши...

- Ні, не заграю, - сумно вимовив Іван Микитович і положив скрипку на стіл. Сам ліг на ліжко, одвернувшись до стіни. Наталя, запримітивши се, зараз юркнула з хати.

- А гарна, брате, дівчина оця Наталя! їй-богу, хороша! - мовив чуло Петро Микитович до брата.

- Суч... - трохи не бевкнув Іван Микитович, та здержався. Петро Микитович, полежавши трохи, почав розказувати про своє життя, про бенкети, танці, співи.

- Як я тільки співаю, коли б ти чув! Куди не появлюся, зараз мене просять співати. Панянки так і в'ються коло мене та у всьому догоджають... Постій, я тобі заспіваю. Яку б то? Ну, хоч «Нащо мені чорні брови...»! Шевченкову - знаєш?

І почав... Голос його, молодий, дзвінкий та гнучкий, так і лився, так і розливався, перегинався у сто крат тонів, заходив глибоко в душу тихою тугою, то уражав серце лементом горя, яке почувалося в пісні.

Співання те вразило Івана Микитовича. Миттю він скочив з ліжка, вхопив скрипку і на трьох струнах, спершу несміло, а далі все Дужче виводив тяжку тугу, поки не розлився гірким плачем зрадженої дівчини. Петро Микитович зостановився.

- Далі! далі! - кричить Іван Микитович і одно веде, одно розливає сльози...

- Далі немає, - каже Петро Микитович, - вже кінець. Ну та й ти ж, брате, граєш! Я ще не чув такого виразного вигравання ніколи! Ану, ще що заграй.

Іван Микитович заграв «Гриця», «Ой вийду я на шпильочок», «Ой на ставочку та на бережечку», потім веселеньких-танцюристих, потім знову жалісливих і так програв аж до самого вечора. Забулося його лихо, заколихане грою, заснуло. Іван Микитович знову просіяв, повеселів і з охотою згодився на братову раду піти проходитися, роздивитися місто.

Увечері, п'ючи чай, він і сам загравав з Наталею, щипав її за пухкі білі руки, лоскотав попід боками, хоч Наталя тепер одбивалася і одверталася від його жартів, а більше ловила погляд Петрів. Одначе Іван Микитович не впадав від того в тугу. Вночі, вийшовши надвір і заставши Наталю, що стояла сама у сінях, обпершись об одвірок, і задумано дивилася на місяць, він знову ущипнув її й веселенько посварився пальцем коло її чорного ока.

- Чого ви сваритеся? - сердито спитала вона.

- Ох, Наталю! Бійтеся лихої години! Як раз та два наскочить, - тихо з жалем вимовив він, - краще кінчати грамоту.

Наталя нічого не одказала, сердито повернулася і пішла в свою хату.

Се знову приложило Івану Микитовичу вогню до серця, знову туга та досада обняли його.

Полягали спати. Петро зразу заснув. Іван повертався з боку на бік, і, як не силував себе замкнути очі, сон чогось не приходив. Думки розходилися, мов хвилі, загравали свою пісню, не ту, що він вигравав на скрипці, а живу, болізну, що серце, як обценьками, давить, як вогнем, пече. «Сказати йому? - думав він. - Попрохати, хай не чіпає? Соромно! Яке моє діло?.. І справді: яке моє діло?.. Що