Брюс Вілкінсон - Молитва Ябеца, Брюс Вілкінсон

і неймовірні завдання втілення Божих задумів у всій величі постали перед ним, він зрозумів, що без Божої руки він «як без рук».

Він міг повернути назад чи спробувати ще якийсь час рухатися вперед, покладаючись лише на власні сили. Замість цього, він почав молитися.

Якщо прагнення Божого благословення — найяскравіший знак нашого Йому поклоніння, а прагнення зробити якнайбільше для Нього — наше найбільше бажання, то прохання про те, щоб Божа рука була з нами — це наш правильний стратегічний вибір, який дозволяє нам зберігати і примножити те велике, заради чого Бог поклав початок у нас і в наших життях.

Ось чому Божу руку, яка перебуває з нами, ми називаємо «дотиком величі». Не ви стаєте великим — ви стаєте лише залежним від міцної руки Господа. З усіх боків потреби, які обступили вас, обертаються Його нічим не обмеженими можливостями. І Він звеличується у вас і через вас.

СХОДИ НА НЕБО

Якось, коли наші діти ще не ходили в школу, ми з Дарлін повезли їх у великий міський парк. Це був один з тих парків, де дорослий шкодує, що він уже не дитина. Там були гойдалки, каруселі, колесо огляду, але що там було найзвабливішим, так це гірки — не одна, а цілих три: маленька, середня і велика. І п'ятилітній Девід, ледь угледівши ці гірки, кулею полетів до маленької.

— Може, тобі піти разом з ним? — запропонувала мені Дарлін.

Але я дотримувався іншої думки.

— Зачекай, погляньмо, що він буде робити, — сказав я.

Ми присіли на найближчу лаву і стали дивитися, як Девід у повному захваті добрався до вершини маленької гірки. Широко посміхнувшись, він помахав нам рукою і з'їхав униз.

Потім, без жодних вагань, він попрямував до середньої гірки. Добравшись до середини сходів, він обернувся і глянув на мене. Я відразу зробив вигляд, начебто дивлюся в інший бік і не звертаю на нього ніякої уваги. На мить він замислився, ніби зважуючи свої сили, а потім обережно спустився назад, роблячи зупинку після кожної перекладинки.

— Любий, піди допоможи йому, — сказала мені дружина.

— Не тепер, — відповів я і підморгнув їй, даючи зрозуміти, що насправді слідкую за ситуацією і тримаю її під контролем.

Хвилин п'ять Девід простояв біля підніжжя середньої гірки, спостерігаючи за тим, як інші діти залазять нагору, з'їжджають і весело біжать, щоб повторити все знову. Нарешті його маленьке серденько сповнилося рішучості. Він теж може!

І він піднявся на гірку… і з'їхав униз. Потім ще. І ще. І на нас при цьому навіть не оглянувся.

Потім ми побачили, як він круто повернувся і попрямував до найвищої гірки. Тепер уже Дарлін затурбувалася по-справжньому:

— Брюсе, мені здається, що він не повинен робити це без нашої допомоги. А тобі так не здається?

— Ні, — відповів я якомога спокійніше. — Але я думаю, що він не буде й намагатися. Поспостерігаймо ще трохи.

Підійшовши до підніжжя великої гірки, Девід обернувся і покликав:

— Тату!

Але я знову швидко відвів очі убік, роблячи вигляд, що не чую.

Задерши голову догори, він почав роздивлятися, куди ж ведуть ці сходи. Напевно, у його дитячій уяві ці сходи вели прямо на небо. Він бачив, як один підліток, який видряпався нагору, з гиканням з'їхав униз.

І ось, поборовши страх, Девід вирішив спробувати. Обережно, по черзі пересуваючи то ногу, то руку з перекладинки на перекладинку, він почав повільно підніматися нагору. Але, не піднявшись і на третину, застиг на місці. А підліток, який тільки що з'їхав униз, вже знову підіймався нагору і репетував на Девіда, який заважав йому, щоб той швидше рухався. Але Девід не міг. Не міг рушити ні нагору, ні вниз. Він дійшов до крапки.

Я кинувся до нього.

— Ти в порядку, синку? — крикнув я йому від підніжжя гірки.

Він глянув униз, побачив мене, здригнувся, але залізною хваткою вчепився в сходи. Мені здалося, що в його голівці зріє якесь запитання, і я мав рацію.

— Тату, ти не хочеш прокотитися з цієї гірки разом зі мною? — запитав він.

Підліток уже втрачав терпіння, але і я не хотів упускати такий момент. Вдивляючись знизу нагору в личко Девіда, я запитав:

— А навіщо тобі це, синку?

— Я не можу це зробити без тебе, тату, — сказав він, починаючи тремтіти. — Вона занадто велика для мене!

Витягнувшись на весь зріст, я дістав його і підхопив на руки. І ми разом піднялись цими сходами, що ведуть на саме небо. На вершині гірки я посадив його перед собою, міцно обійняв за плечі — і, сміючись від захвату, ми із шумом і свистом з'їхали вниз.

ЙОГО РУКА, ЙОГО ДУХ

От що таке рука нашого Батька. Ви говорите йому:

— Батьку, будь ласка, допоможи мені, тому що я не можу це зробити без Тебе! Це занадто складно для мене!

І після цього спокійно відправляєтеся з вірою творити це складне та велике. І з вуст ваших виходять слова, які ви насправді одержуєте з Його руки. І зрештою дух ваш просто кричить:

— Усе це зробив Бог! Він і ніхто інший! Бог вів мене, давав мені слова, давав мені силу — і це воістину чудово!

І неможливо уявити більш високого, більш осмисленого життя, ніж життя в цьому надприродному вимірі!

Божа сила, яка перебуває з нами й у нас, яка виливається через нас, — ось те, що перетворює нашу залежність у цілісність і повноту. Апостол Павло говорить: «Таку ж певність до Бога ми маємо через Христа, не тому, щоб ми здібні помислити щось із себе, як від себе, але наша здатність від Бога. І Він нас зробив бути здатними служителями Нового Заповіту…» (2 Кор. 3:4–6).