Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

я собі не ставив: мені тоді було не до самоаналізу. В ті секунди я просто вірив, що він не стрілятиме вслід. І він не стріляв.

Вирушаючи в нелегку путь, я добре усвідомлював, що можу зіткнутися з багатьма несподіванками. Гітлерівська розвідка, що нишпорила десь попереду, була одним з неприємних сюрпризів, які заготувала для мене доля. Та лихо не без добра, тепер я знав одну дуже важливу для мене обставину — лінія оборони радянських військ проходить за якихось три — чотири кілометри, саме там, де тріпоче яскраве полум’я. Ціль зовсім близько. Розвідка, що повертається до передового загону, останній бар’єр, через який мусить проскочити на своєму сірому вовкові Іван-царевич у німецькій військовій формі…

Знову на дорозі сліди бомбардувань — перекинутий на бік грузовик, розтрощені вози, снарядні ящики, гармата, мертві коні. Так і лежать поряд в упряжі. Об’їхав я їх, вихопився на пагорок і побачив хижі промені, що жадібно нишпорили по землі. Мотоциклісти! П’ять променів — п’ять мотоциклів. Невже вони і в розвідку їздять? Яке нахабство: нічого не бояться, навіть роз’їжджають із засвіченими фарами!

Моторизована розвідка… Це було мені з руки. Німці змушені триматися дороги, мені ж найкраще перетягти свого мотоцикла через кювет, відкотити його якнайдалі убік і виждати, поки вони проїдуть мимо. Я похапцем вимкнув фару, заглушив мотор і тут же почув торохтіння машини, яка йшла назустріч. Попереду блимнула фара, я потрапив у промінь слабкого розсіяного світла. З видолинка виїжджав шостий мотоцикл, що йшов далеко попереду колони. Догрався! Ховатися пізно. Значить, шестеро проти одного… Ні, їх було більше. Коли я увімкнув фару, то побачив, що в колясках сидять по троє чи навіть по четверо. Вісімнадцять проти одного! Міст! Я мушу будь-що дістатися до своїх, перш ніж міст захоплять гітлерівські десантники, перевдягнені в радянську форму. Отож уперед!

Зустрічний мотоцикл з трьома фашистами уповільнив хід. Суворі, похмурі обличчя, наче з похорону їдуть. Я почав перший, не чекаючи запитань.

— Де командир?

— Зараз під’їде, — оглядаючи мене, сказав єфрейтор, що сидів за кермом. — Ти звідки?

На такі запитання можна було не відповідати, тим більше якомусь там єфрейторові. Я поспішав, мені терміново потрібен був командир. Вони мовчки дивилися, як я від’їжджав, але самі не рушили з місця. Очевидно, єфрейтор вирішив заждати колону, він зрозумів, що я везу наказ. Хтось із них обов’язково дивиться мені вслід, тепер вже не звернеш з дороги, не сховаєшся, зустрічі не минути. А далеке вогнище палало яскравою, пломінкою зіркою, кликало мене. П’ятнадцять проти одного. Коли не рахувати тих, що зосталися за моєю спиною. Коли не рахувати… Ось і вони! їдуть повільно, з невеликими інтервалами. Передній мотоцикл зупиняється. Я хвацько, як мовиться, на повному скаку, підлітаю до них.

— Де командир?

Мовчання. Всі лише похмуро дивляться на мене. Невже щось запідозрили? У чому ж справа? Я хотів повторити запитання, але нараз із коляски іншого мотоцикла обізвався плечистий гітлерівець у шкіряній куртці.

— Я командир.

— Обер-лейтенант Вейдман? — я підніс праву руку до скроні.

— Який Вейдман? Я фельдфебель Рутнер. Щойно взяв на себе командування…

Фельдфебель неохоче виліз із коляски, підійшов до мене. Здоровило, вищий від мене на цілу голову. Але що за вигляд у нього — лівий рукав і пола куртки розідрані, ні — вигоріли, лице в сажі. Взяв на себе командування… Я зиркнув на далекий вогонь мого маяка і зрозумів, що то горить танк, їхній танк! Не можна було гаяти жодної секунди, мене могли врятувати лише ініціатива, натиск. їхній командир загинув, а фельдфебель…

— Де ваш командир?

— Чого тобі треба? Я командир.

— Де той офіцер, від якого ви перебрали командування?

Знову мовчання, важкий погляд спідлоба. Фельдфебель відводить очі, облизує губи.

— В чому справа, пане фельдфебель?

— Чого ти горланиш? — почав сердитись Рутнер і додав сумовитим тоном: — Нашого лейтенанта вже нема… залишився в танкові…

— Чому лейтенант? Мені потрібен обер-лейтенант Вейдман!

— Я кажу тобі: з нами не було обер-лейтенанта, — уже розсердився Рутнер. — Нашим командиром був лейтенант, лейтенант Ріске.

— Що за чортівня! — вигукнув я, очевидячки спантеличений і стурбований зникненням обер-лейтенанта. — Ви звідки вийшли? З Біловодської?

— Ні.

— От чортівня! — повторив я у відчаї і додав газу, показуючи що збираюся їхати далі. — Де росіяни?

Фельдфебелю щось не сподобалося. Він ще уважніше оглянув мене.

— Росіяни біля нашого танка. У них там гармати, кулемети… Можливо, є навіть танки.

— За чотири кілометри звідси?

— Мабуть, менше, — знехотя відповів Рутнер. — Кілометрів зо три з половиною.

— Слава богу, — полегшено зітхнув я. — Розумієте, пане фельдфебель, о третій нуль-нуль на шосе має вийти група обер-лейтенанта Вейдмана. Мені необхідно зустріти її.

Рутнер глянув на ручний годинник.

— В якому місці?

— Десь за кілометр звідси.

Німець обернувся до своїх.

— Хто бачив дорогу?

Розвідники мовчали. Фельдфебель подивився на мене:

— Там нема ніякої дороги. Е, любий мій, не зіб’єш. Доріг тут багато, всіх ти не міг запам’ятати. Триматись до кінця!..

— Ви, очевидно, не помітили її. Польова дорога виходить на шосе справа від хутора Щастя. — Я не вигадував: хутір Щастя справді був кілометрів за шість, але дорогу, що вела до нього, я вже проїхав. Як не є, вивчав карту, пам’ятав назви і розташування всіх станиць і хуторів назубок. — На карті це місце позначене: там неподалік мусить бути капличка або хрест. — Здається, я занадто багато базікав, і в моєму голосі з’явились зрадливі, тужні нотки. — Пане фельдфебель, у вас є карта?

Він не відповів, знову звернувся до своїх:

— Хто бачив капличку або хрест?

— Та це ж на старій карті, — втрутився розвідник, що сидів у сідлі за кермом. — Більшовики давно зруйнували капличку, а хреста порубали.

Молодець, виручив! Я пройнявся щирою вдячністю до німця, який, сам того не