Олександр Петрович Казанцев - Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев

«Оце чудово! — подумки вигукнув Олекса. — Що може бути краще для розвитку життя? Кисень біля поверхні є, як і гадали. Щоправда, його втричі менше, ніж на Землі, але він є. І може… Дихають же альпіністи на гірських вершинах!.. Та хіба дозволить Ілля

Юрійович вийти з ракети без шоломів. Слово буде за вараном, голубом і Пулею…»

Богатирьов уважно глянув на Олексу, на Доброва і оголосив:

— Завтра буде видніше… І на Венері.

«Спати? — жахнувся Олекса. — Хіба можна спати на чужій планеті першої ночі? Звичайно, не можна!»

Олекса чув, як крутиться у своєму відкидному «зуболікарському кріслі» Ілля Юрійович. Зовні долітали приглушені звуки. Мабуть, виводив вітер. Тварини неспокійно вовтузились у своєму відсікові. Олексі здавалося, що ракета тремтить від ураганних поривів, та, певно, вона тільки пружинила на посадочних лапах і стояла міцно… стояла на венеріанських скелях.

Усвідомити все це було просто неможливо.

І не тільки Олексі…

Ілля Юрійович все думав, думав про Венеру, все намагався переконати себе, що він уже на її поверхні, і раптом спіймав себе на тому, що думає про Землю. Не венеріанські велетенські папороті поставали перед ним, а тихий сосновий ліс. І навіть смолисті пахощі наче дмухнули звідкілясь, і не чужий поривчастий вітер, а свій, земний вітерець розкуйовдив бороду, і десь у селі, зовсім як Пулька, гавкав собака.

Стежина спускалася до річкової заплави Істри, про яку Ілля Юрійович співав своєму онукові: «Наша річка, наче обручка, в долині в'ється, Істрою зветься». А дворічний Микитась з розгону хлюпався у воду, верещав і бив по ній рученятами, здіймаючи бризки.

Протилежний берег річки був стрімкий, порослий лісом, завжди у затінку…

А на Венері, тобто тут, затінку не жди. Ніколи тут не визирне сонце. Хоч би вже швидше сходило…

І Ілля Юрійович, крекчучи, перевернувся на другий бік, потім несподівано сів і засміявся.

Олекса і Роман Васильович одразу ж підвелися. Вони не спали.

— Що, браття, не спиться на чужій планеті?

Олекса підвівся і притиснувся чолом до зовсім тепер холодного скла.

За вікном накрапав дощ. Звичайний земний дощ.

Дощові краплини були зовсім звичайні, рясні-рясні. Вони збиралися у струмочки і текли по склу, ховаючи лісові вогники… Зовсім як на лобовому автомобільному склі. Ех! Склоочисників не передбачили конструктори!

Олекса обернувся:

– Ілля Юрійович, можна співати?

— Співай, — засміявся Богатирьов. — Як же не співати, коли на Венеру сіли.

Мері не могла відірвати од підлоги магнітні підошви. Треба було передати шефу командорів наказ. У репродукторі, краючи серце, лунав радіопеленг, заклична радянська пісня, що була зараз для Мері сигналом розлуки.

Прохід до вантажного відсіку, де Керн і Вуд поралися біля планера, заступив Залізний Джон. Мері ставилась до нього із змішаним почуттям подиву, нелюбові й протесту.

— Прошу вас, Джоне, відійдіть, будь ласка, — чемно запропонувала вона.

Робот, увімкнутий на зовнішні реакції, зразу ж відсунувся, глипнувши на Мері холодними рачачими очима, клацнув і проскреготів:

— Прошу вас, леді.

Аллан Керн нервово обернувся на роботів голос.

Мері простягла йому бланк з радіограмою командора.

— Помолимося господу богові, — сказав Керн, дістаючи молитовник, і вимкнув робота. — Це його не стосується.

Поки Керн бубонів молитви, робот стояв байдужий, з погаслими очима.

Мері присунулась до вікна. Вона знайшла в космічному мороці блакитну зіроньку, найтеплішу, найяскравішу, найкрасивішу, і по-язичницьки молилась їй, молилась за Гаррі і за себе, за їхнє щастя, яке знайдуть вони, повернувшись на цю милу зірку, щоб ніколи вже не залишати її…

Аллан Керн закрив молитовник і кілька секунд стояв мовчки. Він подумки розмовляв зі своїм покійним братом, що пуританськи виховав його без батьків, прищепив йому аскетичну стриманість, філософію вигоди і стриманість ділка. Він згадував хлопчаче захоплення лютою грою регбі, презирство до танців, яскравих краваток і автомобільних поїздок з модними дівчатами, шанобливу ненависть до багатих щасливчиків і несамовите навчання — в коледжі, університеті, на космодромі… І завжди міцну, спрямовуючу Томасову руку, який учив жити серед вовків. Аллан Керн розмовляв зараз про все це з братом і був певен, що той чує його…

Мері відвернулася од вікна і також мовчки розмовляла з Гаррі. Вони прекрасно «чули» один одного.

Гаррі незграбно пригорнув до себе Мері і поцілував її поміж брів. Всю волю зібрала Мері, щоб не розридатись.

Керн відвернувся.

— Джоне, прошу вас зайняти місце в планері. І вас, Гаррі, також, — квапливо запросив він.

Мері треба було вийти з відсіку, підлога якого зараз розчиниться.

Скільки дівчат проводжало коханих на війну! Скільки дружин бігло за стременом чи за підніжкою вагона! Скільки рибачок, стоячи на скелях, дивилося у штормову далечінь! Та Мері здавалося, що ніколи ні у кого не було такого всепоглинаючого горя, як у неї. Щоб горе це, гостре і невблаганне, як ніж гільйотини, впало на неї, Мері треба було повернути червоний важіль…

Мері вийшла з вантажного відсіку, кусаючи губи, зачинила герметичні двері. Закам'янівши, дивилася через кругле віконце, як Керн, а потім Гаррі і, нарешті, робот залізли в кабіну планера, як опісля прозорою пластмасовою напівсферою закрили кабіну зверху. Вони ледве розмістилися там у страшній тісноті.

Планер нагадував стрілу. Відігнуті назад маленькі крила схожі були на оперення.

Гаррі намагався розсмішити Мері, корчив гримаси, показував пальцями, як вони