Ота Шафранек - Ге, людина з Моого, Ота Шафранек

може, вам треба пустушок, візьміть собі товарів на десять тисяч, візьміть собі задарма всю крамницю, тільки дозвольте ще хоч хвилину подивитись на вас».

Геленка сумнівалася, щоб заради Ладіслава пішла на такі жертви. Їй узагалі не вкладалося в голові, що Ладіслав може зажити такої слави.

— Услався, й ти теж пожинатимеш лаври, — порадив їй Ладіслав. — Я оце недавно здорово прославився. Радіо перервало передачу останніх вістей і оголосило, що десять супротивців викликають мене на двобій. І що ж зробив я? Притьмом подався до Будинку радіо й кажу: «Я готовий коли завгодно зустрітися на Страговському стадіоні, панове. Чим хочете битися? Мені однаковісінько. Я чемпіон світу зі стрільби, фехтування й метання гранати. Мені байдуже. Вибирайте собі зброю».

Вони забажали роздати гранати. Стадіон повний-повнісінький, як під час спартакіади. Переді мною десять супротивців, відстань сто метрів. Вони лягли за сталевим щитом, я не ховався нікуди.

Коли вони почали кидати в мене гранати, я читав напам'ять вірші, люди плакали, кричали, щоб вони перестали бавитися з вибухівкою. Та мої супротивці викидали всі. десять гранат, і радість їхня тут же згасла. Вони спромоглися кинути всього на п'ятдесят метрів.

Тепер настала моя черга. Я крикнув, аби вони подумали. Аби спершу замість себе виставили десять опудал. Для проби. Вони так і зробили. А в мене це був щасливий день, панове: я кинув на сто один метр, та ще й з гаком. З опудал угорі літала куделя. Люди: «Слава! Слава! Слава!» Я зачекав, поки змовкли вигуки. А тоді: «Панове, може, бажаєте стати на місце опудал?» Один із супротивців відказує мені: «Ми бачимо, Ладіславе, що ви дуже дотепний. Ходімо змагатися з дотепності». Гаразд.

Оце був номер, панове. Дотеп на дотеп. Хто нас не чув, мені його щиро жаль. Нарешті мусили визнати, — я маю на увазі своїх супротивців, — що вони хотіли забагато, сподіваючись покласти мене на лопатки з дотепності. Боже, що коїлося потім з людьми. Я мусив прочитати іще один свій вірш. Я також залюбки диригую оркестром. Панове, аби ви бачили, як я диригую оркестром!

Геленка радо почула б бодай один дотеп, що ними Ладіслав переміг десятьох супротивників.

Ладіслав тут же відказав, що їй треба було прийти тоді на стадіон, коли вона така цікава, і що йому її теж щиро жаль, що вона там не була.

Від усього нашого товариства я заявив, що там випадком не був жоден із нас і що це цікавить нас так само, як і Геленку.

Я знайшов у городі два ціпки. Довшого дав Ладіславові й викликав його на двобій. Вирішив, що будемо берегти свої обличчя й що битимемося головно для того, щоб мати змогу провадити цікаві розмови. За давніх часів це була звичка шляхетних суперників — обмінюватися не тільки ударами, але й дотепами. Спробуймо й собі за їхнім взірцем.

— Я нітрохи не сумніваюсь, — мовив я, — що чемпіон світу з бою на шпагах переважить мене спритністю й відвагою. Сам я не маю надії на звитягу. Але один із ваших найславетніших попередників, мосьє Сірано де Бержерак, буцімто сказав: «Що менше надії, то більше краси в битві». Я беру його собі за взір. І за прикладом того мосьє хочу битися й хвастати аж до кінця.

Замір мій усім сподобався, найпаче Ладіславові. Кароліна звернула нашу увагу, що для двобою нам треба по два секунданти. Ладіслав вирішив узяти собі її й Йозіфка. Мені залишилася Геленка.

Я ласкаво попросив її бути моїм секундантом і низько вклонився їй. Вона запиталася, чи це нічого, що вона тільки одна. Я підбадьорливо відказав, що мені це не вадить, тим паче, що Ладіслав уже пішов на мене зі своїм ціпком.

Ми, мов навіжені, стрибали один довкола одного й ширяли ціпками в повітря.

— Мені сказали, — засміявся я, — що мене хтось викликав на герць. Але те, що ви тут виробляєте, нагадує мені скоріше балет. Ви завше так стрибаєте?

— Ні, добродію, тільки коли радію.

— А чого ви радієте, вельмишановний?

— Що ви так злецько прикриваєтесь.

— Я зовсім не прикриваюсь. Чого, перед чим, на бога?

— Кажіть, добродію, відважніше.

— Мені додає відваги ваша несміливість. Дозволяєте ударити? Не будете дуже кричати, коли я лусну вас?

— Тільки щоб не було лоскотно, добродію.

— Годі! — вигукнув я і пошпурив ціпком. — Бачу, Ладіславе, що тобі не бракує ані спритності, ані хоробрості. Нічого тобі не бракує, окрім віддиху. Годі, походи трохи, Ладіславе, перш ніж сісти.

Чемпіон світу ледве відсапував, але ширнув ціпком і вигукнув:

— Я звертаю увагу секундантів, аби вони запам'ятали, хто перший кинув зброю. Я ще не ввійшов у раж, тільки готуюсь до нападу, і на язиці мені крутиться неймовірний дотеп.

Ми спробували погамувати Ладіслава. Він дихав, як дірявий орган, і дедалі розпалювався.

— Може, там, на Моого, ви й звикли переривати в найцікавіший момент, але в нас, на Землі, б'ються, допоки один із супротивців не спустить дух. Може, вам зробилося моторошно? Зробилося, еге ж? У такому разі в нас кажуть: «Здаюся, я здаюся», а не: «Ви засапались».

До мене підійшла Кароліна й зажадала, аби я вибачивсь перед Ладіславом.

10
ЧИ ЗІПХНУВ ЛАДІСЛАВ СЛАВЕТНИЙ ІЗ РЕЙОК ТРАМВАЙ?
СМУТНИЙ КАРОЛІНИН ВИГЛЯД.
Я ГЕ, ЛЮДИНА З МООГО

— Ні, не роби цього, Ге!

Я озирнувся. Це кричала Геленка.

— За віщо ти маєш вибачатись? — сказала вона. — Що щадиш його? Що ти достойний противник? Леле, замість подякувати тобі, він іще дере носа, зухвалець! Славетний Ладіслав. Ліпше облиш, Ладю, бо я розповім, як ти хотів зіпхнути з рейок трамвай.

І Ладіслав ту ж мить перестав бути найславетнішою людиною в світі. Промимрив, що був тоді ще малий. Усім нам він видався раптом маленьким і