Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

Присівши на старих рибальських сітках, що пахли морем і сушеною рибою, я довго стежив за чайкою. Вона відійшла в куток, висока, сіро-синя, головата, довгим дзьобом почала перебирати пір'їнки на хворому крилі. Певно ж, то їй боліло воно дуже. Я дивився на птаху, і мені було дуже шкода її. Недобра людина Робінзон, коли такий безжальний до птахів. Це ж як скучно сидіти цій чаєчці одиноко на горищі, без їжі, без води.

Згадавши про те, що чайці потрібна їжа і вода, я в одну мить зліз з горища. Треба було в першу чергу роздобути якусь посудину та принести чайці з моря свіжої води. А там і про їжу для неї подумати.

Біля халупи я натрапив на казаночок. Мабуть, у ньому бабуся часто варила, бо був аж чорний від кіптяви та сажі. Вирішив, що кращої посудини для моєї чайки і не знайти. Схопився за дротяну дужку. А тут і бабуся з дверей.

— Бач, як він спить, дай бог йому здоров'я. Кажу ж, що то він по горищу лазить, а ти мені — кіт, кіт. Аж воно ось який кіт. Ти чого ж не спиш, Даниле? Це вже, мабуть, той бусурман збудив. Ото — розкашляється, розшвендяється, накадить своєю люлькою. А ти лягай ще, дитино, спи, спи, онученьку, ще ж тільки п'ята година, сонце ще з моря не випливло…

— Бабусю, а оцього казанка взяти можна?

— Отакої! Та навіщо він тобі? Це ж дід юшку в цьому варить. Ось прийде ввечері — вдвох варитимете.

Я розповів бабусі про чайку. Вона поохкала, поойкала, полаяла того шибеника Робінзона, пішла в хату та винесла мені якусь щербату стару макітру.

— А оце ж тобі не підходяще?

Мені все було підходяще, аби вода в ньому трималась. Не слухаючи бабусиних порад, я кинувся з кручі до моря, з ходу зачерпнув у макітру води, оглянув посудину, чи вопа не тече, і поніс воду чайці.

Чайка ніяк не могла здогадатись, що у тій макітрі морська вода. Я її гнав до посудини, а вона обходила, ніби й не бачила. Тоді я сам спробував пити ту воду, хлебтав її з руки, плювався потім довго, а чайка все одно до макітри не підходила. Я змушений був її впіймати, піднести до макітри та встромити їй дзьоба у воду. Чайка крутила головою, виривалась із рук. Видно, вона не хотіла пити. І тоді я, нарешті, збагнув, чому не пила чайка. Адже вона була голодна. А хто п'є воду, коли в нього живіт порожній?

Я швидко зліз із горища. Треба було шукати їжі птахові. А де її знайдеш, ту їжу? Хіба, може, юшки або смажених бичків випросити в бабусі? Але мені не хотілося звертатись ще раз до бабусі, а крім того, я й не знав: чи їстиме чайка людську їжу?

Вийшов на кручу, глянув на море. А знизу, від води, враз пронизливий свист. Зиркнув на берег, а там Коська. Таємниче рукою махає, до себе кличе. Ну, мені, власне, більше нічого й не треба. Я зрозумів, що Коська скаже мені, чим годувати чайку, і допоможе здобути для неї їжу.

— Ти вже не спиш? — запитав мене Коська.

— Я вже давно не сплю.

— А я думаю — свистати чи не свистати. Я б зайшов до тебе, коли б не бабуся. За кота вона на мене сердита…

Мене мало цікавила та історія з бабусиним котом — подумаєш, кіт! Тут он чайка на горищі голодна сидить. А Коська винувато пояснював:

— А коли мені самому ті коти дуже потрібні. Думаєш, то легко їх годувати? Вони такі жаднюги, що й чорта б з'їли. Бичків їм не настачишся.

— А чайка теж бички їсть?

— Ого! Вона всяку рибу жере. їй і дельфіна дай, то проковтне. То будемо ловити, чи як?

Я дуже зрадів Косьчиному запрошенню. Мені бички були просто необхідні. А тут він мені й вудку змайстрував, і рачків дав на наживу, і як ту рибу ловити навчив. І ось ми з Коською рибалимо.

Я стою на камені, а Коська по коліна у воді збоку. В Коськи вудочка на коротенькому вудлищі, а в мене вудлище довге, бамбукове. Коська мені кращу вудку віддав, от який він хороший товариш! Поплавці в нас однакові — червоні з одного боку, круглі. В кожного з нас біля боку шворка теліпається. На кінці шворки — корок. На ту шворку нанизують зловлену рибу, а зветься вся та штуковина куканом. Усе в нас однаковісіньке, отже, ми обидва з Коською рибалки. В мене аж серце заходиться від радості. Хай що там не говорить бабуся про Коську, хай як не сердиться за якогось там кота Гладуна, але Коська хлопець хоч куди, хороший друг. А за щирого друга я завжди ладен і в огонь і в воду.

Усе в нас було однакове. Ще в мене навіть і вудлище краще. А бички брались неоднаково. Тільки Коська закине свою вудку — вже поплавець і потонув. Ніби він ніяк на воді триматись не хоче. Смикне Коська, витягне, а на гачку вже головатий бичок теліпається. А мій поплавець мов прикипів до поверхні, ані поворухнеться. Коська вже на свій кукан бичків нанизує, а я тільки слину ковтаю. Не ловляться, та й годі. У Коськи вже більше десятка у воді полощеться, а в мене порожня шворка теліпається.

— Ну, впіймав що-небудь? — запитує Коська.

— Та… не беруть чогось…

Тоді Коська бреде до мого каменя, дістає з води мою вудку, щось виміряє та примірює, пересуває мого поплавця, настромлює свіжого рачка на гачок, тричі плює на наживу і кидає у воду. Тільки кинув — уже потягло. Смикнув, а на гачку бичок. Сірий, головатий, розчепірив плавці, упирається.

— Ага, — кажу, — залигали одного.