Іван Керницький - Король стрільців

з текою на акти, а третий з фотографічним апаратом. Ці три джентльмени були собі брати, і тому грачі з інших поїздів кликали їх «Родиною». Проводив цілою трійкою наймолодший братчик, якого всі прозирали «Паяцом». Була це майже дитина. Міг мати найбільше вісімнадцять літ. Лице мав рум’яне, очі сині, як небо, уста повні та рожеві, мов у дівчини, волосся чорне, кучеряве. Ніхто б і не сподівався, що тому малому хлопчині проколоти когось ножем, то так, як горішок розкусити. Це був видридушник, якого зі свічкою пошукати. Лагідне дитяче личко, привітність, гладкий дотеп та чудова поведінка з людьми служили лиш на те, щоб лекше замилити комусь очі. «Родина» рідко заглядала до нашого ваґону. Тут вона не мала чого шукати… Цього пам’ятного вечора любі братчики зайшли, мабуть, до нас трохи відпочити по денних трудах. Всі прибули в дуже гарному настрою. Навіть дещо «під ґазом»… Певно, мали щасливий день. Паяц посадив біля себе кількох влізливих штубачків у «мацєюфках» і показував їм дещо зі свого штудерного ремесла. Він добув три карти: дві були чисті, а на одній намальована чорна фігурка. Це якраз була «лялечка». Паяц застромив ці карти поміж пальці, показав, де кожну тримає, а потім так штучно порозкладав їх навиворіт по лавці, що ніяк не можна було вгадати, котра це саме «лялечка».

На третім чи четвертім перестанку за Львовом увійшов до нашого ваґону новий гість. Якийсь підстаркуватий бойко. В гребінній сорочці, попущеній зверха по штанах, в сердачині, на ногах постоли, в руках ґудзувата палка і малий клуночок. Він зняв солом’яного бриля, почухав кострубату голову та став розглядатися по ваґоні.

Паяц стрепенувся. Очі в нього засвітилися, мов у гончої собаки, що звітрила дичину.

— А, дай нам Боже, вуйку!.. Що скажете?

Бойко показав білі, як ріпа, здорові зуби.

— Гі-гі!.. Та не знаю, ци то тутки, ци не тутки…

— Тутки, тутки.

— …Бо то, чуєте, хтівім-си був трошка покурити, а той кондухтир кае: йдіть, кае, до іншої кляси, бо та, кае, для «нєпальонцих»… То не знаю, ци-м добре трафив?..

— В сам раз, в сам раз! Сідайте, будь ласка, осьде на лавочці і куріть на здоровля.

— Красно панови дзінькую…

Бойко обережно сів на краю лавки, встромив палку та клунок поміж коліна, з одної кишені добув люльку, з другої цибушок, а з-за пазухи платочок з махоркою. Паяц моргнув на своїх братчиків: вони, нібито отягаючись, поставали і обернулися до вікна. Сам послинив добре пальці і взявся за свої карти.

— Ану люди, хто грає, той щастя має! Американська трамбулянка для Гриця, Іванка. Ось так: раз і два! Лялечка виграє, а біла програє! За лялечку я плачу, за дві білі не трачу. За п’ять — десять, за десять — двацять, за доляр — два! Раз, і більше не мішаю. Ну, хто завважав?..

Паяц з-під лоба зиркнув на бойка… Та цей зразу не звертав найменшої уваги ні на «лялечку», ні на балаканину Паяца. Задивився у відчинене вікно, крізь яке повівав свіжий вітрець, і любенько пикав собі люльку. Паяц наново помішав карти і почав тої самої. Молов язиком, як навіжений. Чіпав на купу слова польські, московські і чорт знає які, а все те якось виходило йому до складу і прикладу. Нараз закашлявся. Оба братчики, мов на команду, обернулися до нього. Середущий, рябий та віспуватий, надув долішню губу та глумливо всміхнувся.

— Пане, сховайтеся з тією штукою! Таж то стара, як світ. Я вже здалека бачу цю вашу лялечку!..

І, ніби знехотя, тицьнув парасолькою крайну карту… Вгадав! Ця якраз була «лялечка».

— Е, це неважне. Покладіть гроші, а тоді вгадуйте!

Рябопикий джентльмен бундючно добув калитку і жбурнув Паяцові золотого. Та цей отряс його з колін на долівку.

— Пане! За золотого я не граю. За золотого купіть собі сірої масти на живіт. П’ятка на верх, ось що!

Рябопикий поклав п’ять золотих і обернув карту. Ясно, що й цим разом він мусів потрапити на «лялечку». Паяц трохи скривився, але не сказав ні словечка. Добув з кишені п’ятку і заплатив середущому братові.

Наш бойко, що вже пару хвиль з цікавістю приглядався цій комедії, аж ахнув з превеликого дива.

— Ади, ади!.. Файна якась забавка!..

Найстарший брат в «Родині» з широким шрамом на чолі та з течкою на акти під пахвою байдуже махнув рукою.

— Так… Це не є жадна штука, усе ясне, як шварц… Може ви, ґаздо, поставите раз на «лялечку?»

Бойко подрапався за вухом.

— А!.. Де мені, старому, вже до того…

— Пробуйте! Хто грає, той щастє має! — приспівував Паяц.

— Та коли, чуєте, я й пінязів при собі не маю.

— Ох!.. Нема гіршої нендзи, як хтось не має пінєндзи… Та всьо-равно. Пробуйте без грошей…

— Як каете?..

— Так, як чуєте: вгадайте, котра з цих карт лялечка, то заплачу вам п’ять золотих.

— Ніби задурно?

— Задурно.

— Е, чуєте, то знов вам буде кривда…

Рябопикий сіпнув старого за рукав:

— Тихо, ша! Не жалуйте такого. Най платить!

Бойко, трохи закрадаючись, простягнув мозолисту руку.

— Та воно, як той кае, нема що дуже гадати… Здається та во, середуща?..

І справді! Середуща карта це була «лялечка». Паяц мовчки добув другу п’ятку і встромив старому в жменю. Цей пообертав її в пальцях на всі боки і недовірливо глипнув на