Стівен Кінг - Пісня Сюзани: Темна Вежа VI

не повернутися. Поривом вітру йому відкинуло чуб з лоба, і раптом він почув дзижчання. Ні, не почув. Дзижчало у нього перед очима, в його руці, у тій, розчепірені пальці якої обплітав ланцюжок. Дзижчало у нього в руці. І понад те – в його голові.

На протилежному кінці ланцюжка, десь на висоті правого коліна Едді, коливання вагадла стало більш помітним, воно набуло амплітуди маятника. Едді зрозумів дивну річ: з кожним похитом, досягаючи краю амплітуди, вагадло важчало. Відчуття було, ніби тримаєшся за щось, що тягне надзвичайно потужна відцентрова сила.

Амплітуда дедалі збільшувалася, гойдання вагадла пришвидшувалося, тяга дужчала. А тоді…

– Едді! – Це гукнув Джейк, чи то у захваті, чи щоб застерегти. – Ти бачиш?

Звісно, він бачив. Тепер вагадло з кожним похитом почало мерхнути. При цім руку Едді тягнуло донизу ще дужче. Щоб не впустити вагадло, йому довелося підтримувати праву руку лівою, і тепер його стегна хиталися в одному ритмі з вагадлом. Раптом Едді пригадав, де він стоїть – приблизно на висоті семиста футів над рівниною. Ця крихітка легко висмикне його за край, якщо її не зупинити. А якщо йому не вдасться скинути ланцюжок з руки?

Пробивне вагадло хитнулося праворуч, намалювавши в повітрі невидиму посмішку, набираючи ваги на шляху до краю своєї дуги. Нараз дрібна дерев’яна іграшка, яку він з такою легкістю щойно був дістав з ящика, здалося, почала важити шістдесят, вісімдесят, сто фунтів. А коли вона затрималася в крайній точці своєї дуги, на мить застигши між рухом і силою тяжіння, він зрозумів, що бачить крізь неї Східний Шлях, та не просто ясно, а наближено. Вагадло Бранні знову вирушило у зворотну путь і гунуло внизу, скинувши вагу. Але коли воно почало дертися вгору, цього разу ліворуч…

– Окей, мені вже ясно! – заволав Едді. – Хенчику, зніми з мене цю штуку. Чи хоч би зупини її якось!

Хенчик мовив єдине слово, та так утробно, ніби хтось висмикнув ногу з багнюки. Вагадло не уповільнювалося, поступово зменшуючи амплітуду гойдання, воно просто застигло і знову висіло на висоті коліна Едді, націлившись кінчиком на його ступню. Якусь мить дзижчання в його руці й голові ще тривало. А тоді й воно вщухло. А після того вже й бентежне відчуття тяжкості вагадла розсіялося. Чортова штучка знову важила мов пір’їна.

– Чи ти маєш щось мені сказати, Едді з Нью-Йорка? – спитав Хенчик.

– Атож, маю благати про вибачення.

Тут знову відбулася демонстрація Хенчикових зубів, що на мить зблиснули і сховалися в хащах його бороди.

– А ти не зовсім тупий, як гадаєш?

– Гадаю, що ні, – сказав Едді і не міг стримати тихого віддиху полегшення, коли Хенчик з роду манні зняв з його руки тонкий срібний ланцюжок.

ЧОТИРИ

Хенчик наполіг на репетиції. Едді розумів чому, хоча сам ненавидів подібного роду еротичні прелюдії. Час тепер відчувався ним майже фізично, немов груба тканина сунулась під його долонею. Тож він змовчав. Він уже був раз роздратував Хенчика, і одного разу йому вистачить.

Старий завів шістьох своїх амігос (п’ятеро з них, подумав Едді, старші на вигляд за самого Бога) до печери. Він вручив вагадла трьом з них, а іншим трьом – магніти у формі мушель. Вагадло Бранні, майже напевне найпотужніше в племені, він тримав сам.

Усімох вони стали в коло зразу за входом до печери.

– Не навкруг дверей? – спитав Роланд.

– Поки не буде потреби, – відповів Хенчик.

Старі з’єднали руки, в яких вони тримали хто вагадла, хто магніти. Тільки-но було сформовано їхнє коло, Едді знову почув те саме дзижчання. Тепер воно було голосним, ніби на всю потужність ввімкнули стереоапарат. Він помітив, як Джейк затулив вуха долонями, а обличчя Роланда смикнулося в миттєвій гримасі.

Едді подивився на двері й побачив, що вони втратили той задрипаний, маловажний вигляд. Ієрогліфи на них виступали чітко, проявилося якесь забуте слово, що означало «НЕЗНАЙДЕНІ». Кругла кришталева ручка сяяла, увиразнюючи троянду, викарбувану в ній рисками білого світла.

«Чи тепер я зможу їх відчинити? – подумав Едді. – Відкрити й зробити крок всередину?» Він гадав, що ні. Принаймні поки ще ні. Однак тепер цей процес здавався збіса обнадійливішим, ніж якихось п’ять хвилин тому.

Раптом ожили голоси в глибині печери, хоча звучали вони безладно. Едді впізнав голос Бенні Слайтмена-молодшого, той викрикував слово «Доґан»; почув свою матінку, котра виговорювала йому, що ось, на довершення цілком заслуженої репутації телепня, тепер він загубив ще й власну дружину; почув якогось чоловіка (можливо, то був Елмер Чемберз), який виговорював Джейкові, що Джейк з’їхав з котушок, що він fou5, що він Monsieur Lunatique6. До цього хору приєднувалися нові й нові голоси.

Хенчик коротко кивнув своїм колегам. Вони розімкнули руки. Й одразу, на півслові, замовкли голоси з глибочіні. І двері, Едді не здивувався цьому, повернули собі вигляд скромної звичайності – стали такими собі вуличними дверми, повз які проходиш, не затримуючись на них поглядом.

– Заради Бога, що воно таке було? – спитав Каллаген, кивнувши туди, де стежка спускалася в темінь. – Раніше такого не було.

– Гадаю, або через землетрус, або через втрату магічної кулі печера збожеволіла, – спокійно відповів Хенчик. – Нашим справам тут не завадить ніякий рев. Наші справи стосуються дверей. – Він поглянув на Каллагенів рюкзак. – Колись ти був мандрівником.

– Таки був.

Зуби Хенчика вкотре зблиснули в миттєвому шоу. Едді подумав, що десь в глибині душі старий курваль дістає від усього цього насолоду.

– Судячи з вигляду твого гунна, ти втратив навички, сей Каллаген.

– Мені якось важко повірити в те, що ми кудись насправді підемо, – сказав Каллаген, прикрившись усмішкою. Порівняно з Хенчиковою, в нього вона вийшла нікудишня. – До того ж я постаршав.

На це Хенчик відповів образливим звуком, що прозвучав, як «фррр».

– Хенчику, – озвався Роланд. – Ти знаєш, що змусило трястися землю сьогодні на світанку?

Вицвілі сині очі старого все ще залишалися гострими. Він кивнув. Уздовж стежки, що йшла вниз від дверей печери, терпляче чекаючи, вишикувались зо три дюжини манні.

– Промінь тріснув, так ми вважаємо.

– Я теж так думаю, – сказав Роланд. – Наша справа виглядає дедалі безнадійнішою. Мені б хотілося припинити пусті балачки, якщо ви не проти. Погомонімо про що треба і візьмімося до діла.

Хенчик дивився на Роланда так само холодно, як до того на Едді, але Роланд ані разу не зморгнув. Хенчик насупив брови, та тут же й попустився.

– Атож,