Йос Ванделоо - Небезпека

— Може, й траплялося, — відповів Бентінг, — але, сказати правду, чогось такого не пригадую.

— Тоді не траплялося, а то б ви цього не забули. Це набагато тяжче, аніж звичайне сп’яніння. Сонце, спека і алкоголь разом. Здається, от-от луснеш. Усередині в тебе, починає щось бродити. Від цього стає дуже погано. Болить потилиця. Все навкруги здається синім, розпливчастим, прозорим. Видиво ніби аж приємне, а насправді тобі страшенно паскудно. В тілі щось аж кипить, і немає сили цьому запобігти.

Бентінг уважно слухав. Десь у глибині душі він мусив визнати, що з ночі теж почуває себе далеко не добре. Між ним і тополями наче опустився величезний темний птах. Бентінг подивився на Дюпона. У того на лобі виступили дрібненькі масні крапельки поту, Вони блищали у світлі лампи, як перлинки.

— У вас на подушці повно волосся. Це так воно лізе? — запитав Бентінг.

— Справді? — стривожено озвався Дюпон.

Він утер спітнілого лоба лівою рукою, провів нею вгору по скуйовдженій чуприні. Вона в нього густа, темна. Масне волосся жителя півдня. Дюпон подивився собі на руку, липку й лискучу від поту.

— Гляньте, Фреде! — скрикнув він перелякано. На його пітній долоні було повно волосся. Він подивився на нього з огидою, — Ви бачите? Я втрачаю волосся. Воно лізе просто пасмами!

— Ну, не так уже й пасмами, — заспокійливо мовив Бентінг, але Дюпон його не слухав, Його цікавили тільки руки, подушка, він обмацував собі голову.

— Що вони, сучі сини, з нами роблять, Фреде? Що вони витворяють? Я вже не маю сил…

Він довго виголошував свій монолог, повний скарг і прокльонів. Бентінг сидів і терпляче слухав, випростаний, мов статуя.

— Може, це тому, що ви дуже пітнієте, — сказав він.

— Я все життя пітнію. Ніколи не було інакше.

— А може, так діють ліки.

— Ви гадаєте? Сучі сини, щоб вони самі ковтали свої бридкі пілюлі. Я повинен знову мати пристойний вигляд, ви чуєте, Бентінгу? Хай усе випробують, але поставлять нас на ноги. Ви певні, що вони роблять усе як треба?

— Звичайно ж, вони роблять усе, що в їхніх силах, можете не сумніватися. Але вони, мабуть, не знають, що для нас найкраще. Коли б це було просте поранення, то щось би там ампутували абощо. А в нас же внутрішні поранення.

— А зовнішніх хіба немає? — із злістю кинув Дюпон. — А оці виразки в мене на руках, на шиї, на обличчі? Та й у вас вони є, Знову збільшились, а ось тут уже лопнули. — Він люто тицьнув пальцем собі в руку. — У нас же це має відбуватися не так, як у Моленара, Фреде. У нього вже шкіра гниє. Хоч би пересадили туди клапоть з іншого місця. Може, допомогло б.

— Я, власне, не знаю, — сказав Бентінг. І показав жестом, щоб Дюпон говорив не так голосно.

Мартін крутив головою з боку в бік. Рот у нього був розкритий, але він не вимовляв ні звуку. Чулося тільки його хрипке дихання та булькання слини.

— Звісно, ви не знаєте. Але ж і вони цього не знають. І це для нас куди гірше. Та вони повинні допомогти нам, Бентінгу, зобов’язані допомогти.

— Так вони ж і допомагають. Заспокойтеся, справи в нас ідуть непогано.

Бентінг стомлено склепив повіки. Голос Дюпона споруджував із непотрібних марних слів крижану стіну розпачу. Він не хоче тут гинути, він повинен вибратися звідси, як дитячий півник на пружинці, він бореться із своїми сумнівами. «Ми тут беззахисні, мов солом’яні опудала», — думає Альфред Бентінг.

Він сидить у своїй постелі. Ті опудала, як розповідали в дитинстві мама й тато, розплющують і заплющують очі, сміються, так ніби мекають. От і крізь нас звуки проходять, мов удари блискучих багнетів. Ми беззахисні опудала, кожен з нас може сміятися, кожен може проштрикнути нас багнетом. Аж поки дехто з нас перетвориться на мотлох і — пффф! — полетить за вітром.

Куди? Справді, скажіть мені — куди? Ніхто цього не знає. Але й добре, що ніхто не знає. Так ти можеш запитувати й далі і не втрачати надії.

Та в зеленій лампі надії скінчився гніт і вигорів до дна гас. Тріснуло скло, Загубився ключ. Тепер ми мусимо його весь час шукати і, мов діти, різати пальці об скло. І ніколи ми вже не будемо розсудливими, не сприйматимемо все з добродушною усмішкою…

Тієї ж ночі, тобто в ніч з четвертої на п’яту добу, професор Венс знову з’явився біля ліжка Мартіна. Хворий, мовляв, пройшов кризу, і професор звелів перенести його в гематологічне відділення Для спеціального обстеження. Тепер Мартін лежав непритомний. Професор взяв у нього кров з мочки вуха. Її всмоктали в піпетку, розчинили. Асистент хвилину збовтував піпетку, тоді взяв із неї кілька крапель.

У лабораторії тихо. Професор Венс чекає, щоб почати підрахунок білих кров’яних тілець. Він розмовляє з асистентом. Їхні голоси здаються комахами, що повзають по кімнаті. Або дзюрчанням води, що витікає з тріснутої посудини.

Професор Венс підраховує. Асистент стоїть нахилившись і дивиться на прилади та цифри. Їхні голоси обережно спускаються донизу, мов сторожкі птахи, які сідають на пшеничне поле. Професор кладе авторучку.

— Знову менше, — каже він. — Менш як чверть норми.

— Скільки? — запитує асистент.

— Менш ніж півтори тисячі.

— Справді?

— Знаєте, що це означає?

— Знаю. Не лишилося ніяких шансів.

— Ніяких. Щодня кількість білих кров’яних тілець зменшується. Ми не можемо цьому запобігти. Це фатально.

— А решта двоє?

— В них не набагато краще. Може, ще протягнуть із тиждень. Певен, що не більше. Нам лишається тільки чекати.

Мартін лежить на столі-каталці. Лежить нерухомо. Життя ніби вийшло з нього, як звук. У нього лишилося менше ніж тисяча п’ятсот білих кров’яних тілець на кубічний сантиметр крові. А коли він був здоровий, їх було сім тисяч.