Жан Саніта - Чи любите ви Вагнера?

неї. Особливо зараз. Вийшло якось нетактовно. Вона відчувала, що її образливе зауваження було зовсім недоречне.

— Що ж, вибач! — просто відповів доктор.

Марі-Те похилила голову, їй було незручно. Запало важке мовчання, порушуване тільки мелодією з фіналу «Зігфріда». І раптом доктор Буч вибухнув гнівом:

— Ти зробиш мені послугу, коли негайно заберешся звідси до своєї кімнати, — його голос тремтів, — і чекатимеш там мого слова. Іди!

Він різко підвівся, випроставши худе й сухе, наче виноградна лоза, тіло, і войовничо вказав люлькою на двері вітальні.

Марі-Те не рухалась.

— Ти робитимеш те, що я кажу, присягаюсь богом! — залементував доктор Буч.

Вражена таким несподіваним спалахом гніву («це вже не вперше я так нахабно поводжуся з батьком»), вона мовчки скорилася.

Коли вона підійшла до дверей, доктор Буч стиха покликав:

— Марі-Те…

Вона обернулась.

— Марі-Те, я…

Вона вирішила, що батько хоче вибачитись. Ні, тільки не це! Дівчина кинулась до радіоли. Хапливо зняла пластинку, подряпавши її голкою, і грюкнула за собою дверима.

На кафедральному соборі годинник вибив північ, коли Марі-Те вирішила лягти спати. На вулицях і бульварі Шарко вже було зовсім безлюдно.

Роздягнувшись перед дзеркальною шафою, вона мимохіть замилувалась своїм тілом, несміливо погладжуючи тонкими руками маленькі дівочі груди, округлі стегна, плоский живіт і стрункі ноги. Вона наївно раділа з своєї юності, з своєї краси. Марі-Те притулилася до дзеркала і простерла руки, ніби обіймаючи своє зображення. Від холодної поверхні дзеркала по тілу побігли мурашки. Хвилину вона вдивлялася у великі зелені очі, що, здалося їй, жили своїм, незалежним і напруженим життям. Очі, котрі засудили на муки батальйон Армії спасіння, як казали її друзі з факультету.

Вона ще довго стояла так, ніжно гладячи своє довге каштанове волосся.

V

Франсуа Бурдійя цього разу не відчував удару. Бичачі жили обпекли йому литки. Він упав на коліна. Знову свиснув нагай, різонув по плечах. Він простягся на паркеті, вдихаючи запах свіжого воску, потім спробував підвестися. Його штовхнули ногою в спину. Задихаючись, він знову повалився на підлогу, із зв’язаними за спиною руками.

…Опівночі двері підвалу розчинилися.

— Франсуа Бурдійя!

— Це я.

— Ідіть!

Серце стрепенулося в грудях. Зараз його звільнять! Він одразу ж уявив, як залишає особняк, виходить на безлюдну нічну вулицю. Але одразу ж пригадалися ті самі вулиці і німецькі патрулі, що зненацька зупинили його і повели на допит.

«Ні, це неможливо, звичайно, вони не відпустять його вночі, коли вже настала комендантська година. Чого ж вони хочуть від мене?»

Його привели в натоплену кімнату, де дві години намагалися переконати, що саме він вчинив замах на німецького офіцера.

Там ще раз швидко перевірили документи і після несподіваної заяви, ніби він убив після полудня німецького офіцера, протягом двох годин зосереджено били й питали, питали і знову били.

Його допитували троє. Один — полковник Ганс фон Шульц, який особисто керував допитом і звертався до нього з чарівною ввічливістю. Другий виконував обов’язки секретаря. Це був білявий атлет з ніжним, майже дівочим обличчям і на диво ясними очима, які щасливо сяяли, коли Франсуа вив під ударами, мов звір. Катував його третій, чорнявий і присадкуватий тип, волохатий, мов горила. Його всі називали Ротом. Тип, породжений кошмарним сном. «Людина, що сміється», з двома рваними шрамами від кутків рота аж до вух.

Вони примусили Франсуа роздягнутися до пояса. Щоб, боронь боже, не забруднити вашу куртку і сорочку, пояснив полковник.

Мерзотник! Рот, який весь час стояв позаду, бив його завжди несподівано. Кожного разу, коли він падав, Ганс фон Шульц ввічливо заспокоював:

— Нічого, пане Бурдійя, трохи витримки. Зробіть мені таку приємність і підведіться, прошу вас.

Або ж коли він несамовито кричав під жорстокими і майстерними ударами Рота:

— Ну-у, пане Бурдійя, згляньтесь; коли б ви знали, як неприємно чути ваші зойки. Де ж, у біса, ваша гідність?

Дві години! Нарешті Франсуа Бурдійя не витримав і заволав:

— Але ж це не я! Запевняю вас, я нічого про це не знаю. Повірте мені! Я комівояжер. Я нічого не зробив. Я комівояжер, розумієте!

Перші удари буквально приголомшили його. Йому спочатку невтямки було, як це могло статися. Врешті він заплутався в страшній, нереальній дійсності й утратив будь-яке уявлення про час і про те, де він і що з ним. Було вже два Франсуа Бурдійя: перший відчував удари, виючи від болю, другий спостерігав за ним з жахом, розпачем і недовір'ям. Даремно він намагався з'єднати обох Франсуа Бурдійя в одного, який міг би тверезо мислити і розуміти.

Потім він повівся як підлий боягуз.

— Я завжди був проти тероризму. Я за новий порядок…

І раптом у нього вихопилось:

— Я за національну революцію на чолі з маршалом Петеном…

Це була по-дитячому наївна, огидна і, нарешті, марна спроба врятуватись.

Під час допиту він здогадався, що його кати таки справді вважають його винним, і втратив самовладання. Він ладен був піти на все. Впасти на коліна, обіймати їм ноги. Кожна клітина його єства протестувала проти смерті.

«Я не хочу вмирати… Я хочу жити! Жити!»

…А зараз він уже не реагував ніяк. Його охопила байдужість. Він не відчував болю. Тіло зробилось якимсь ватяним. Він сприймав удари нагая з бичачих жил, ніби дотики скальпеля після місцевої анестезії. Тільки відчуття і ніякого болю. Полковник щось йому казав.

— Ваша поведінка, пане Бурдійя, нам дуже не подобається, дуже.

Ганс фон Шульц виглядав вкрай засмученим. Розставивши ноги і заклавши руки за спину, він з осудом дивився на Франсуа Бурдійя, що нерухомо лежав біля його ніг.