Григорій Бабенко - Люди з Червоної скелі

— Ось він забалакав по-іншому! — сказав Ману.

Він узяв головешку з багаття й припалив полоненому живіт. Тіло полоненого зашкварчало, в повітрі запахло горілим м’ясом… Полонений тільки нахмурився.

— Ти хоч і здоровий, а дурний. Люди мого племени згодом прийдуть до вас, переб’ють вас усіх, а жінок заберуть!.. І твоя клишонога попаде до нас. Ха, ха!

Ману хотів розтрощити йому голову сокирою, але ватаг спинив його і спитав полоненого:

— Чи багато ваших зараз стежить за нами?

— Скільки треба! — коротко відповів полонений.

Видно було, що білявий глузував з своїх ворогів.

— Даремно розпитуйте рудого шакала, — сказав чаклун, що ввесь час сидів мовчки й тільки слухав. Він нічого не скаже. Завтра вранці ми його кинемо з скелі на каміння, а за його товаришем, що бачив Ману, треба послати погоню. Може, їх було тільки двоє, і вони випадково потрапили до скелі. Треба вбити й другого: тоді біляві люди, не знаючи, де поділися їхні розвідники, не знатимуть і про нас.

Ця річ здалась розумною усім чоловікам, і через це вирішено було, що завтра зранку по слідах другого підуть Ману й Мабора і, коли він один, уб’ють його, або приведуть живого до скелі, а полоненого врадили скинути зі скелі, щоб усе плем’я бачило смерть ворога.

Ще місяць не підіймавсь з-за скелі, а вже все плем’я спало по печерах. На площадці блимав вогонь, трохи далі од нього лежав полонений, а коло нього, зігнувшись, сидів вартовий, стежив за полоненим і підкидав, коли треба було, хмизу в багаття. Вартовим коло полоненого був Мабора, молодий парубок, син ватага, що допоміг Ману зв’язати полоненого. Маборі дуже хотілося спати, він цілий день вештався по лісі и заморився, як олень, за яким ганялися вовки. Голова його мимоволі схилялася на коліна, а віки були такі важкі, що він з великим напруженням розплющував їх, щоб вони зовсім не зліпилися. Він тер очі кулаками, щоб не заснути, навіть намагався заспівати якоїсь пісні, але сон брав своє, й голова його раз-у-раз то схилялася до колін, то раптом підіймалася, коли Мабора силою волі, примушував себе прокинутися.

— Не спи, дурний, а то втечу! — сказав йому полонений.

— Брешеш! — підводячи голову, відповів Мабора, підвівся, підійшов до полоненого й помацав вузли на руках і ногах.

— Брешеш, не втечеш! — заспокоївшись, знову сказав Мабора і сів недалеко полоненого.

— Покажи мені свою жінку… Чи ти ще не мафії жінки? — звернувся полонений до свого доглядача.

— Мовчи! — крикнув Мабора.

— А може в тебе є доросла сестра? — знову запитав полонений. — Так ти не турбуйся: їй добре буде жити в нас… Я знаю, вона добре вміє смажити кабанину, а я люблю кабанину…

Мабора простягнув ногу і вдарив ногою полоненого по голові. Той замовк, а Мабора, зігнувшись, сидів недалеко нього.

Згодом почувся рівний подих вартового й легеньке похрапування. Полонений підвів голову й подивився на нього.

— Не спи, а то втечу! — тихо сказав полонений.

Але Мабора вже спав, посапував і цмокав уві сні губами.

Тоді полонений стулив губи, і зі скелі пролунав крик пугача. Мабора ворухнувсь, але не прокинувся. Полонений знову подививсь на свого доглядача й прислухавсь. З лісу ледве чутно долетів до нього у відповідь крик другого пугача. Полонений перевернувся на бік і тихенько покотився до краю площадки. Пройшло з чверть години. Раптом знову закричав пугач, але чути було, що кричить він у підгір’я скелі. Полонений підвів голову й заклацав, як кажан. За кілька хвилин коло полоненого з’явилась білява голова його лісового товариша.

— Швидше — руки!.. — тихо сказав полонений, зовсім зомліли!..

За хвилину їх уже не було на площадці, а Мабора спав. І бачив Мабора, що він зовсім не на скелі коло полоненого, а йде лісом по якомусь сліду… Він придивляються до сліду і ніяк не може зрозуміти, що то за слід… А поперед нього йде хтось і сміється, але того, хто сміється, не видно. Раптом бачить він, що це сміється полонений. Маборі стало прикро, що полонений глузує з нього, він кидаються навздогін йому і бачить, що це зовсім не полонений, а якась дівчина, і ця дівчина така гарна, якої ще не бачив Мабора… Дівчина сміються й каже: «А я добре вмію смажити свинину!» Мабора кидаються до неї, ловить її, і в руках його молоде жіноче тіло; але раптом він бачить, що це зовсім не дівчина, а кабан… Кабан вишкірив свої ікла й питає: «А у тебе є сестра?» А з дерева раптом почувся пугачів крик, і коло нього щось зашурхотіло, наче проповзла велика гадюка… Мабора вхопив дрючок і побіг за гадюкою, а вона перекинулась у кажана і клацав майже коло самого вуха: «Не спи, а то втечу! не спи, а то втечу!» — «Брешеш, — каже Мабора, — не втечеш»… А батько вийшов з-за дерева, ухопив його за плече, так боляче та й питає: «Маборо, а де полонений?..»

Мабора розплющив очі. Був уже день. Перед ним стояв батько, ватаг племени й кричав:

— Маборо! Маборо, а де полонений?..

Полонений утік.

Трудно навіть уявити собі, що за ґвалт знявся на скелі, коли мешканці упевнялися в тому, що полонений дійсно втік. Усі лізли до Мабори, сучили кулаки й обвинувачували в тому, що він проспав і не встеріг полоненого. Ніхто й не згадав про те, що Мабора був зморений і йому не призначили навіть зміни на варті.

Погано прийшлося б Маборі, коли б раптом не спала на думку йому одна гадка. Йому й самому дивно було, як він міг заснути. Він добре пам’ятав,