Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

— за норму, а от думку про те, що не зазнає багатства, не дотягне до двохтисячного року, гнав од себе далеко. А спробував би… На кого ж тоді кричав би, тупотів ногами?

На самого себе, — підказував заєць.

Отаким Доулд став, — зсохся, зістарився, зіщулився. Взяв за звичку ходити з палицею, ніби справді хотів втримати коштовний вміст скарбонки на плечах. І отак з року в рік зі своєю таємницею опускає очі додолу, ховає слова за обслинялим коміром маринарки, безмовно корячись наказам отого ХТОСЬ, — аби тільки не підступалися до нього з тим, що у нього в пам’яті бовтається.

Щодня прикро зростали видатки, зменшуючи власні заощадження. Без грошей білявка не зведе на тебе підфарбовані блакитні очі, видаючи себе за янгола, без гульдена ніхто тобі не відчинить двері пристійного готелю, не зніме капелюха, не поставить дрінка, якщо знає, що ти — грошовий нуль. А тепер ще й старість щодня вимагає податок у вигляді різних пігулок, які так до пуття і не знімають болі у серці, не знижують стрибки кров’яного тиску.

Гонорар за роботу, яку виконав Доулд неподалік Женеви, пішов на лікування, бо його таки витягли з тамтого світу. Отой же дорожній патруль викликав медичну допомогу і Доулда відвезли до лікарні, констатуючи інсульт. Фольксваген припаркували біля лікарні, так що Доулд міг бачити його з вікна палати і втішатися тим, що нікому навіть на думку не спало наблизитися до купи іржавого заліза, під обшивкою заднього сидіння якого лежав гонорар Доулда.

Заціпеніння не тривало довго. Лікарі знали свою справу, і за два тижні Доулд, як не прислухався, ніякого шарудіння клаповухого усередині не почув. Але Доулд міг заприсягтися, що бачив, як залишки його єдиного друга зібрали у металеве відерко і кудись винесли. Тоді вперше тиск опустився до норми і Гренд навіть зіп’явся на лікті, побачив за вікном «жука» і уже хотів поділитися радістю з зайцем, але його не було, натомість з’явилося бажання самому відповідати на свої питання. Але Гренд уже не міг збагнути, що сам до себе говорить…

Доулд брів брудною, вічно сльозоточивою марудним дощем вуличкою столичного передмістя і тихенько, як робив це його клаповухий приятель, попискував, сміючись німо роззявленим ротом.

Він повертався із засідання опікунської ради і тримав оту проклятущу газету за пазухою.

— Це ж треба до такого додуматися, — бурмотів під ніс, цитуючи напам’ять прочитане, — верхня палата парламенту проголосувала 37 голосами проти 34 за схвалення закону про евтаназію. Тепер Голландія може стати першою країною, в якій за певних умов дозволять умертвляти невиліковно хворих з гуманних міркувань.

Опікунська рада назбирала цілу купу усіляких довідок для страхових компаній про тяжкий стан здоров’я Гренда Доулда і могла тепер просто-напросто його позбутися. Хіба ж їй важко відповісти на 28 умов, за котрими підписується вердикт про добровільне відправлення на той світ? А він, Доулд, один-однісінький на світі, так набрид постійним вимаганням грошей, що при черговому приступі гіпертонії вони таки візьмуть гріх на душу, — підпишуть вердикт.

Це все отой ХТОСЬ докручує гайку, щоб ти віддав йому свою таємницю… Він навіть може завтра потелефонувати і сповістити своїм гугнявим голосом, що рішення опікунської ради про твою евтаназію прийнято.

— І ти, сатано, розраховуєш першим підійти до моєї труни, покладеш до ніг букет квітів і благатимеш опікунську раду (а в тому, що опікунська рада прийде, навіть не сумнівався) на згадку про добряка Доулда взяти браслет… хі-хі-хі! Але ж ти його не відкриєш! — душився холодним повітрям Доулд, затуляючи обличчя коміром. — Хіба що зріжеш з рукою і мені… не буде боляче… бо я, Я БУДУ МЕРТВИЙ!

А хіба в тебе є воля, Грицю? — озвалося з-за пелени дощу українською мовою.

— Є, є, є! — майже горланив проти вітру Доулд.

— Я стільки літ терпів, мовчав, заради одного… (Так і не збагнув, що говорить рідною українською мовою).

Доулд навіть зупинився і декілька разів вдарив палицею у груди. Луна віддалялася, розчинялась у дощових патьоках, спонукаючи до прийняття рішення, дорога до якого уже йшла за крок від втрати розуму.

Гренд Доулд різко повернувся, підставляючи спину холодним дощовим патьокам. Вони щедро шмагали його благенький плащ, але зараз Гренд на те не звертав жодної уваги, белькотів сам до себе…

Він перехитрить сатану, яка впродовж стількох років винюхувала його таємницю. Буде діяти вдумливо і розважливо. І перш, ніж податися на Суматру (підняв голову з-за коміра і навіть озирнувся навкруги, — чи не слідкує за його думками ХТОСЬ) полетить до Варшави. Там він залишив родину. У нього є сестра. Батьки, мабуть, уже повмирали, а от Нуся мусить з внуками бавитися. (Усередині давно так не шкребло і не підступало клубком до горла, бо не забув білявих Нусиних кісок і її дзвінких вигуків до дворових пацанів: тільки підійдіть до мене, я братові скажу, він вам покаже…)

Як тільки забере скарб, відразу складе тестамент на користь молодшої сестри або когось з її ближніх. Звичайно, він про це їм не скаже, а так, просто, тільки рознюхає, як там їм ведеться на Крулівській, а вже потім, як повернеться з Індонезії, родина сама до нього пригорнеться…

І ніхто б не звернув на цю зсутулену, пошкрябану патьоками постать жодної уваги, не прислухався до белькотання майже божевільного старого, якби не блиск масивного браслета, що раз-по-раз визирав з-під засмальцьованих рукавів, як тільки він підносив правицю, щоб підняти комір і заховати і так незрозумілі слова.

Лише сторонній людині, яка забрела або заблукала у столичних нетрях, така прикраса, що відразу впадала в око, здалася б недоречною. Рельєфна, східного орнаменту різьба на білому металі, посередині — вишкірена бронзова паща лева. І все це сплелося у замкнуте коло. Жодних ознак замка чи якоїсь іншої защіпки, яка би відкривалася та вивільнювала з цупких обіймів, не видно. Браслет щільно тримав руку у полоні.

У звичку Доулда увійшло весь час осмикувати рукава, ховаючи від людей свою дивну прикрасу. А ті, хто мешкав поруч,