Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

Джеферсон продовжував кричати про обман, героїзм, обов’язок, про те, що наука принесена в жертву політиці…

Генерал не слухав. Він дивився у спотворене люттю й болем обличчя старого вченого і думав про те, що все це — також фрази… Два місяці тому Джеферсон сам наполягав на прискоренні старту першої ракети. А зараз… Як же важко працювати з цими неврастеніками з Консультативної ради. Жоден не хоче зрозуміти, що врешті-решт усі вони лише технічні виконавці тих великих і важливих планів, які народжуються тут, в Управлінні космонавтики… Одначе досить, треба «приземлити» любого професора.

— Усе це, мабуть, якоюсь мірою справедливо, — тихо сказав генерал, коли Джеферсон на мить зупинився, щоб перевести подих. — Але зрозумійте, рішення вже ухвалене і нам з вами залишається лише якнайкраще виконати його. Я був певен, що пан Паап пояснив вам становище… Сьогодні вранці президент затвердив рекомендації сенатській комісії…

— Я зараз же їду до президента, я… — перебив професор.

— Повторюю, затвердив рекомендації, — ледь підвищив голос Першинг. — Операція «Атлант» буде збережена в таємниці. Наразі… Росіяни не повинні дізнатися чи здогадатися, що на Місяці лежать уламки нашого «Атланта». Якщо чутки просочаться і це прискорить дії росіян, — наслідки будуть найсумніші… Для всіх нас, любий професоре. І, зрозуміло, в разі будь-якого газетного галасу надійде офіційне спростування… Це цілком природно… Давайте закінчимо на цьому нашу малоприємну розмову. Далебі, життя складається не з самих неприємностей… Ось, наприклад, учора я чув, що ваша кандидатура начебто висунута в Національну академію. Прошу прийняти мої найщиріші вітання, адже ваше обрання гарантоване…

— Облиште, Першинг… — почав Джеферсон, але затнувся і, схопившись рукою за груди, важко опустився в крісло.

Генерал поспішно подзвонив.

— Води й лікаря, мерщій, — сказав він ад’ютантові, що виріс на порозі. — Професорові зле.

— Нічого не треба, — пробурмотів старий учений, підводячись. — Нічого… Я поїду… до президента…

— Може, спочатку до лікаря, — умовляв Першинг, під руку проводжаючи професора до дверей кабінету. — Бачите, як шкідливо вам хвилюватися… Ви не бережете себе… Всього найкращого. І, будь ласка, не забудьте про нашу розмову… Проведіть, ад’ютанте.

Коли двері безшумно зачинилися за професором, генерал зітхнув, витер хусточкою вологе чоло й поволі повернувся до столу. Сівши на бильце крісла, в якому тільки-но сидів Джеферсон, генерал потягнувся до телефону.

— З’єднайте мене з канцелярією президента, — сказав він телефоністці. — А втім, ні, не треба…

«Зараз він, звичайно, поїхав додому, цей галасливий старий базіка Джеферсон, — думав Першинг, відкладаючи слухавку. — А вдома він почне зважувати… Вагатися… Адже йому не терпиться стати академіком. Що ж, може, й буде… Може…»

5 травня, 6 год. ранку

Тільки-но повернувся з маршруту: двадцять три години провів за межами «Атланта» в майже абсолютній порожнечі місячної атмосфери. Я не обмовився. Вона є, ця атмосфера, але вона розріджена настільки, що прилади із Землі її не вловлюють. У її складі вуглекислота і трохи водяної пари, водень, метан і ще якісь гази, складу яких наразі не зміг визначити. Зовнішній скафандр витримав випробування. Це один з небагатьох по-справжньому добре зроблених предметів спорядження нашої експедиції. Щоправда, він дещо громіздкий (я насилу вибрався в ньому через вихідний люк), але надійний, і на Місяці його вага не перевищує ваги дорослої людини в земних умовах.

Я почав записи з похвали скафандрові: лише завдяки йому зміг побачити й дізнатися все те, що побачив і дізнався в години першого маршруту.

Часу залишається мало. Необхідно поспішати, тим паче, що «Атлант» уже не є надійним прихистком. Я маю на увазі не повітря, запаси якого в мою відсутність дуже скоротилися, а зовсім, зовсім інше…

Вибравшись учора назовні, я почав з огляду майданчика, на якому лежить «Атлант»…

Джоне Сміт, друже, на Місяці тобі поталанило двічі. Провидіння, всупереч здоровому глуздові, не лише зберегло тобі життя у мить катастрофи, воно якимсь дивом утримало позавчора рештки «Атланта» там, де вони покояться зараз. Завдяки цьому ти дістав можливість побачити місячний світ…

«Атлант», вірніше, його носова частина, де знаходяться кабіни, лежить на самому краю провалля. Під час останнього місяцетрусу корпус ракети був скинутий сюди з плато, на якому Шервуд намагався зробити посадку. Перескакуючи, немов порожнє барило, з залому на залом, «Атлант» летів і котився не менше півтори милі[7]. Вм’ятини в корпусі — сліди цієї Голгофи[8]. Десь на середині шляху корпус корабля переламався. Ступінь ракети, який мав повернути «Атлант» на Землю, відірвався й пішов своїм шляхом. Я не знайшов його слідів. Імовірно, він уже там — у тій прірві, де рано чи пізно знайде могилу «Атлант».

Що це за провалля? Поперечник його близько милі. Глибину не зміг визначити. Промені Сонця не проникають усередину, там усе потопає в непроглядній пітьмі. Сніп світла мого рефлектора безсилий пробити її. Стіни прірви гладкі й прямовисні. Знизу разом зі струменями газів піднімається відчутний потік тепла: якщо довго вдивлятися у глибину, можна розгледіти ледь помітні багряні відсвіти. Ймовірно, це кратер гігантського вулкана і внизу на величезній глибині пульсує ще не остигла лава. «Атлант» зачепився за виступ скелі на краю кратера. При наступному місяцетрусі невеликого поштовху буде досить, щоб скинути рештки корабля вниз… Тоді зникнуть останні сліди нашої висадки на Місяці…

Щоправда, залишається ще американський прапор, який Першинг наказав підняти над місцем посадки на Місяць… Але, по-перше, не можу пригадати, куди його засунув, а по-друге, чи довго він провисить тут, у цьому краю вулканів і місяцетрусів…

Якщо «Атлантові» судилося зникнути в надрах Місяця, спробую зберегти хоча б