Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

Адамс свистком подав тривожний сигнал. Нарешті в Джіма прокинулось сумління. Ніяково посміхаючись, він прожогом вискочив з старого блокгауза, перебіг подвір'я і піднявся сходами на вишку, щоб змінити Адамса. Аж тепер білявий хлопець міг залишити свій пост. З гуркотом спустився він униз, миттю вибіг крізь відчинені ворота, скочив на свого гнідого і понісся до броду назустріч незнайомим прибулим.

Коли обидва вершники переходили річку, Адамс упізнав їх. Здивований, він відчув одночасно і радість і гнів. Оце так несподіванка: перед ним були Томас і Тео — пастухи його батька. Як вони потрапили сюди? Які новини принесли з собою? Чого їм треба від нього? Він ніколи не подавав додому жодної звістки про себе. Звідки ж вони довідались, де його шукати? І в якому вигляді прибули! Забризкані кров'ю, на змилених конях! Ще з хлоп'ячих років Адамс дуже любив обох братів-близнюків — Томаса і Тео. Завжди веселі, з яструбиними носами, вони були разюче схожі один на одного і ще й нарочито підкреслювали цю схожість тим, що однаково одягались і їздили на однакових рябих конях. Радість побачення переважила в Адамса почуття досади. Він махнув рукою, обоє прибулих відповіли йому на привітання і радісно загукали своїми каркаючими голосами. Їхні коні перейшли вбрід річку.

Не менше здивувала Адамса і поява третьої особи, що сиділа на коні разом з Томасом. Це була дівчина, справжнісінька дівчина! Юнак уже давно не бачив жодної жінки, і образ цієї дівчини відразу ж заполонив його фантазію. Вона, безперечно, була вродлива: струнка, білява, але обличчя бліде як крейда, а одяг вкритий плямами крові. Та що це за одяг на ній! Майже до землі спадала довга широка спідниця, а стан був тісно затягнутий корсажем, — вона хоч і була гарненькою, але мала такий кумедний вигляд. Коли обидва вершники опинилися на південному березі, Адамс допоміг дівчині зійти з коня і, поставивши її на землю, обійняв своїх давніх приятелів — Томаса і Тео.

— Ви що це, з червоношкірими билися? — спитав він, показуючи на плями крові.

— Адамсе, хлопче, мало сказати — билися! Банда захопила увесь ваш транспорт з боєприпасами…

— Що? Що таке? — схвильовано вигукнув Адамс.

— Все пішло до дідька — вози, боєприпаси, люди, — усе пограбували, усіх повбивали, — живими лишилися тільки ми з цією молодою дамою… До речі, це дочка вашого майора…

Маленька група вже не була самотньою. З форту прийшов молодий елегантний лейтенант і клопотався біля дівчини, що плакала від утоми. Навколо юрмилися раурайтери і солдати; вони лаялися і зажадали, щоб їм усе докладно розповіли. Потім коло розступилося, і хтось гукнув:

— Швидше йдіть до майора і повідомте його про все!

Адамс повів обох друзів до коменданта, що сидів у своєму кабінеті. Це було довге, з голими стінами приміщення, більшу половину якого займав важкий дубовий стіл. Сидіти можна було тільки на лавах, що тяглися вздовж стін. У майора на столі лежало кілька розгорнутих карт, утиканих маленькими прапорцями. Насторожено, ніби очікуючи чогось, він поглядав на прибулих. Вікна кімнати виходили на захід, а двері на північну сторону подвір'я, тому сюди ніколи не заглядало сонце і завжди панували сірі сутінки. На Адамса, який ще з дому звик, щоб двері виходили на східну, захищену од вітру сонячну сторону, а кімнати містились у південно-східній частині будинку, ця кімната завжди справляла гнітюче враження: вона була ніби символом вояччини, до якої не лежало його серце. Ще тоді, коли споруджували будинок для коменданта, він не погоджувався з таким планом, але нічого не домігся, бо двері повинні були безпосередньо виходити на подвір'я і вести до старого блокгауза. З «військової точки зору» це вважалось цілком вірним.

— Що сталося? — запитав Сміт.

— Вночі на нас напали, — почав сухо розповідати Томас. — Нам лишилося проїхати останню ніч, щоб сьогодні принці дістатися з транспортом до форту. Але ще звечора червоношкіра наволоч зненацька напала на нас — зовсім неждано-негадано, бо вони завжди виходять тільки о другій або о третій годині ночі, якщо хочуть когось убити; а тут ще до півночі раптом ціла злива стріл, і, правду кажучи, вони таки влучно стріляли, дуже влучно, просто в самісінький транспорт, п'ять возів з боєприпасами і провіантом — все пішло під три чорти, і всі солдати убиті.

— Хто вів транспорт? — спитав комендант.

— Беззубий Бен, підозрілий тип. Він вирішив відвідати свою стару собачу конуру і поглянути, що в ній робиться і чи не вдасться йому знову оселитися там, де він раніше мав такий добрий заробіток…

Майор нетерпляче перебив:

— Як звали командира?

Томас знизав плечима:

— Здається, Міллер…

Розповідь було перервано. Елегантний молодий лейтенант увійшов до кімнати з юною дівчиною. Майор Сміт схопився з місця.

— Кет! Ти?

— Так, батьку, ти ж написав мені, що я можу приїхати на стоянку, як і інші офіцерські дами, які перебувають разом з усіма у фортах…

— Але не в такий час. Кет, ну яку ж ти зробила дурницю… Ти, певно, їхала з транспортом?

— Так.

— Дитино, як же воно тепер буде… Ходімо сюди, — Сміт подав дочці руку і повів її в сусідню кімнату.

Незабаром він знову повернувся і почав докладно розпитувати про нічну подію, що могла мати фатальні наслідки для форту. Молодий лейтенант теж залишився в кімнаті і уважно слухав повідомлення.

— Одне мені ясно, — зробив нарешті висновок Сміт, — цей напад підготовлений планомірно, просто-таки чудово. Червоношкірі негідники припустилися лише однієї помилки, а саме, що дали утекти вам, Томас і Тео. Коли б вони і вас укокошили, то ми б не мали ніякої звістки і, може б, лише за кілька днів довідались про цю пригоду. Але завдяки вам ми знаємо, в чому справа, і можемо негайно вжити заходів. Нам треба відбити у червоношкірих боєприпаси. Це найперше завдання. На мою думку, напад вчинили