Євген Дудар - Штани з Гондурасу

Ну, добре. Дам я тобі зараз шпичку. Скажеш: «От поталанило!»

Почекай. Піду відламаю від кущика. О, є. Зараз…

А де ж ти? Чуєш? Ти ж ось тут сиділо… Невже он той динозавр своєю клешнею на тебе наступив?.. Так і є. Ось мокре місце… І вже нема у тебе жодних проблем… Не треба тобі вже ніякої шпички…

А-а-а, ні! Ось ти. Ще метушишся…

Мені кажуть: «Ти старомодна. Вимагаєш від хлопців того, чого зараз від них не можна вимагати».

А я нічого не вимагаю. Вимагають від мене. Один трояка. Інший — п’ятірку. Все їм до чогось бракує.

Кажуть, князі перевелися. Зараз, мовляв, не ті часи.

Часи, може, й не ті. Але князі не перевелися.

На танцях. Підхитує один. Все на ньому «адідасівське». З етикетками. Тільки голова без етикетки. І вишуканою мовою:

— Ласточка, я — князь. Не смій відказувать. Іспорчу лічіко…

Після того хвилюючого випадку я на танцях своє «лічіко» не показую.

Мама нервує:

— Ніхто до тебе не приїде на казковому коні. Не повезе у родинний замок…

Приїхав. Електричкою, правда. З-під Глевахи. Категорично запитує:

— Кінь у тебе є? Ну, в смислі, тачка? І замок? Щоб прописаться?

Мене ошарашило. Та побачила троянди. Відро троянд, яке він тримав у руці. І відлягло. Захоплено шепочу:

— Троянди! Я так люблю троянди…

Він аж засяяв:

— В чом дєло! По три рубля штучка — і бери хоч усі. Все одно на базар перти…

Виперла його.

Мама зауважила:

— Дарма. Такий з хати не винесе.

— Але у душу не принесе.

— Вони тепер всі атеїсти-реалісти, — втрутився батько. — У душу не вірять… А вірять у те, що бачать…

Побачив. Ще один. У театрі.

Чую, шепоче захоплено:

— Ну й квіточка…

І відразу ж намагається зірвати. Як дитина. Що подобається, до того й руки тягне.

Я — по руках.

А він:

— Грубіянка! Тобі слід було народитися у сімнадцятому столітті!..

— А вам, — кажу, — у печерному віці…

«Не ті часи».

Які ж часи?

До центра Землі докопуємося. На Місяць літаємо. Зорі двадцятої величини бачимо. А одне в одному здатні запримітити тільки те, що можна намацати…

«Не ті часи».

А може, ми не ті? Може, хвороба якась у нас? Сліпота душевна…

— Досить! — заявила своєму Іванцеві. — Я також не ликом шита. Тепер ти сиди з дітьми. А я поїду, світу побачу…

Сіла в екскурсійний автобус. Поїхала до Кривчицьких печер. Це на Тернопільщині.

Біля входу в печеру молодий екскурсовод довго дивився на мене. Ніби оцінював.

— Ви, — каже, — мабуть, там не пройдете. Є дуже вузькі і низькі місця.

Я обурилася:

— З вашого боку це не зовсім гречно. А пройти я можу навіть там, де ви не пройдете.

Зайшли в підземелля.

Крок за кроком. Крок за кроком. Під гору — на долину. Праворуч — ліворуч.

— Над нами, — розповідає екскурсовод, — сімнайцять метрів гіпсових порід, трийцять метрів вапняків і сорок метрів землі…

Душа моя поповзла у п’яти.

Кажу:

— А воно не впаде?

— Та ні, — каже. — Останній обвал був в одна тисяча дев’ятсот тринадцятому році… Після революції ще не падало…

Господи, думаю, і чорти мене сюди понесли!

— А назад, — питаю, — повернутися не можна?

— Не можна. За нами йде інша група. Не розминетеся.

От біда.

— А до виходу далеко?

— Два з половиною кілометри.

— О Боже!

— Звідси ближче до чорта, ніж до Бога! — каже чоловік, що іде за мною. І питає: — А у вас діточок багато?

— Троє, — кажу майже крізь сльози…

Екскурсовод провадить далі:

— Зараз ми з вами знаходимося у гроті, що називається «Втрачена надія». Ось бачите, перед вами ніби голова жінки…

Я нічого не бачу. У мене в голові гупає. Здалини ніби чую голос свого Іванця: «Марусю, вернися! Не залишай нас сиротами!»

— Якщо мати добру фантазію, — зауважила жінка, що попереду мене, — то можна собі уявити, що біля цієї голови — одразу й ноги…

У мене ноги підкошуються. Лепечу:

— Я не маю чим дихати.

— Маєте! — каже екскурсовод. — Тут двайцять сім процентів кисню. Більше, ніж надворі.

Мені стало трішки легше. Думаю. Там надворі сонечко сяє. Хмарки по небу плавають, як човники. Сади цвітуть. Вітерець повіває. Іванцьо з кумом сидять під яблунею. Огірочками закусують. А мене в цю діру понесло… Допоможи мені, сило небесна, звідсіля вибратися. Я їм картопельки зварила б. М’ясця підсмажила б…

— Будьте обережні, — застеріг екскурсовод. — Попереду найскладніша ділянка маршруту.