Євгенія Анатоліївна Кононенко - Бабусі також були дівчатами

Ліза підвела очі на юного автора.

— Дуже дякую.

— Справа в тому, — Костик солідно сперся об край альтанки, — що мені бракує сюжетів із життя підлітків. У видавництві мені сказали, що наркотики й проміскуїтет — про це пишуть усі автори мого віку, на це попиту вже немає. А я ще не маю достатнього життєвого досвіду, щоб описувати проблематику моєї матері та батька, які зараз живуть окремо. А в житті моїх ровесників, тих, які не займаються тим, про що я сказав вище, нічого не відбувається. І тут раптом ці листи про справжнє кохання, які ти знайшла в архіві покійної тітоньки — то такий неоціненний скарб для письменника!

— Але ж якщо хтось із моєї родини прочитає твою книгу!

— У мене поки ще немає матеріалу для книги, Лізо! Скоріш за все, його й не буде, бо фактів дуже мало! Та якщо все ж пощастить про щось довідатись, я зміню все: імена, прізвища, квартиру і навіть місто! Дія відбуватиметься в Харкові! Я до десяти років жив у Харкові! Я там і тепер часто буваю, бо там живуть мої бабуся й дідусь! Теж, до речі, у величезній квартирі царських часів! Я вперше друкувався в Харкові, у часопису «Березіль». Я друкуюся від десяти років.

«На рік раніше від мене», — подумала Ліза й знову глянула на Костика. Такий позитивний хлопець! Треба буде знайти спосіб запросити його в гості. Але чому це він каже, ніби матеріалу на свою книгу не набере? Неодмінно набере! Ліза допомагатиме йому!

— Я б дуже хотіла довідатися про ту таємницю, та й про інші таємниці своєї родини, Костю, — несміливо сказала Ліза. Їй хочеться, щоб знайомство з Костиком тривало.

— Ну то сядемо й поговоримо про все.

Вільну лавочку на Володимирський гірці в теплий весняний день знайти непросто. Довелося кам’яними сходами зійти вниз, до підніжжя пам’ятника Володимиру.

— Отже, ким може бути та загадкова Ліза? — починає Костик, який від Аліси вже дуже добре знає про Розумовичів усе те, що відомо Лізі. — Скоріш за все, це подруга твоєї бабусі. Її ровесниця. Скільки років було твоїй бабусі — як її звуть, до речі?

— Анастасія Георгіївна, — хором відповідають Ліза та Аліса.

— То скільки років було дівчинці Насті в шістдесятому році?

— Вона сорок п’ятого року народження. Отже, у шістдесятому їй було п'ятнадцять років.

— І цій Лізі, чия історія кохання так схвилювала нас усіх, також, виходячи з цих листів, п'ятнадцять років. Отже, скоріш за все, дівчата — однокласниці. Саме однокласниці найближче товаришують.

— У мене ніколи не було таких подруг-однокласниць, як Лізка, — відповідає Аліса.

— Це тому, що ти багато разів міняла школу. У мене так само. А здебільшого саме однокласники стають найближчими друзями. І Ліза, певне, була близькою подругою Насті. Ліза познайомилася із… як звали одесита?

— Валерій!

— Із Валерієм — не має значення, як саме. Скоріш за все, відпочивала в Одесі з батьками. Познайомилися на танцях у будинку відпочинку — в шістдесяті то було нормально.

У них виникло кохання. Ліза почала листуватися з Валерієм. Але вдома їй забороняли підтримувати це знайомство. І дівчина звернулася до найближчої подруги, Насті, щоб листи йшли на її адресу. Адже тоді ще було дуже далеко до мобільних телефонів та електронної пошти. Я вже не кажу про «Контакт» чи інші соціальні мережі.

— Як це я не додумалася про таке? А я гадала, звідки ті листи взялися в нашому домі? — вигукнула Ліза.

— А ті, хто дуже добре вчаться, як правило, не надто кмітливі в житейських питаннях… — відповіла Аліса.

— Ті, хто не дуже добре вчаться, також не завжди все розуміють, — у голосі Костика прозвучала деяка зверхність, але не до Лізи, до Аліси, яка нічого не заперечила, а хлопець продовжує свої міркування:

— Отже, на адресу академіка Розумовича надходять листи з Одеси, які виймає старша сестра… як її ім’я?

— Маруся!

— Старша сестра Марія, — викладає свій варіант подій Костик. — І вона спочатку віддає листи молодшій, Анастасії. Адже збереглося лише декілька листів, на які одесит не отримав відповіді? Так? Бо ж батьки дуже зайняті, у них немає часу стежити за тим листуванням. А потім старша сестра, — Костик говорить упевнено, ніби переповідає сценарій чи синопсис, — вирішила ознайомитися з листами до загадкової Лізи. Із листів вона бачить, що це не невинне листування, а дорослі стосунки… До речі, чи можна мати ксерокопії тих листів?

— Звичайно! — вигукує Ліза. Вона радіє перспективі побачитися з Костиком іще раз.

— Отже, старша сестра перестає віддавати Анастасії листи від Валерія, щоб та передала їх Лізі. І, вочевидь, Марія (Лізі незвично чути, що Марусю іменують гарним іменем Марія) тим самим розбила кохання Лізи та Валерія. Згодом її мучила совість. Тому вона й зберігала ті листи стільки років.

— Ось що таке чоловічий інтелект, Костику, — вигукує Аліса, а Ліза мимоволі заздрить тій легкості, з якою Аліса кладе хлопцеві руку на коліно.

— Це лише припущення. Але ймовірність мого припущення дуже висока. І ми нічого не знаємо про трагічний фінал стосунків Лізи та Валерія. А фінал, певно, був трагічний. Може, хтось і загинув. А ще й дивно, що Анастасіїній онуці також дали ім’я Ліза. Я відчуваю, що це не випадково.

— Її назвали на честь королеви Єлизавети Англійської! — вигукує Аліса.

— А чому не на честь Марії Стюарт? — питає Костик. — Ось мене назвали на честь діда Костя Гнатовича, а не на честь імператора Костянтина. Здебільшого, дітей називають на честь друзів і родичів, а не історичних осіб чи книжкових героїв. Хоча винятки бувають. Можна, звичайно, обережно спитати батьків чи дідів, іноді розгадка таємниці на поверхні!

— Я відчуваю, що не варто питати про це бабусю! Все одно нічого не довідаєшся, лише розізлиш її.

— Відчуттям іноді слід довіряти. А когось, крім самої Анастасії