Томас Тімайєр - Скляне прокляття

витяг клинок, витер його об штани Лакомба й поклав у піхви. А потім, навіть не глянувши на супротивника, відчинив двері.

На порозі стояв швейцар Філбі, втупившись у нього широко відкритими від страху очима.

— Сер Уїлсон? — Він подивився на француза, котрий лежав на підлозі. — Я почув якийсь шум… Боже милий, що тут сталося?

— Справа честі, — відповів астроном. — Ми бесідували, і мсьє Лакомб раптом почав верзти казна-що — він насмілився зачепити честь нашої королеви. Я попросив його взяти свої слова назад, та він відмовився. Довелося вжити крайніх заходів.

Філбі розгубився.

— Але ж це просто жахливо! Ми маємо негайно повідомити про це поліцію.

— Звісно, що маємо. Проте в мене обмаль часу, друже мій. Чи не могли б ви зробити це замість мене?

— Я… Так, слухаюся, сер!

Старий вийшов, а на обличчі Уїлсона з’явилася задоволена усмішка. Ніхто йому й слова поганого не скаже — адже він захищав честь королеви. Навпаки! Про нешанобливе ставлення до влади та злі язики французів у Лондоні складали легенди, тож громадська думка також буде на його боці. Крім того, він уже багато років приятелював із начальником поліції, а це вам не баран чхнув. Нічого, якось обійдеться!

Та найголовніше: документи тепер у нього. І він може починати те, на що чекав так багато років…

5

Три дні потому

У солідній будівлі Берлінського університету проводилася підготовка до доповіді про експедицію в гірські райони Північної Африки. Доступ сторонніх на територію було перекрито. Навколо через кожні сто метрів стояли кінні поліцейські. Фасад університету освітлювався смолоскипами, які відкидали відблиски теплого світла на величезну юрбу народу. Біля огорожі зібралися тисячі цікавих, які нетерпляче очікували на прибуття імператорського подружжя. І коли, нарешті, на алеї, що вела до парадного входу, з’явилося розкішне ландо, яке супроводжували п’ятнадцять вершників із особистої охорони вінценосця, з натовпу почулися нестримні радісні вигуки на адресу прибулих. Імператор Вільгельм II і його дружина Августа Вікторія люб’язно привітали шановне зібрання й поспіхом пройшли до приміщення. Снігопад ущух, та вечір був доволі холодним.

Слідом за августійшим подружжям Велику аудиторію почали заповнювати запрошені. Швейцари в парадних лівреях ретельно оглядали кожного гостя, і лише після цього пропускали у двері. Біля входу утворилася черга, й минуло чимало часу, перш ніж останній із запрошених нарешті потрапив усередину.

У будівлі все, здавалося, свідчило про особливу урочистість події. В люстрах і канделябрах сяяли тисячі свічок, утворюючи суцільне море вогнів. І хоча в університеті, так само, як і майже повсюди в Берліні, вже було становлено газові світильники, на честь імператора було вирішено запалити свічки. Порівняно з холодним блакитнуватим газовим світлом їхнє живе полум’я набагато вигідніше відтінювало урочисті обличчя численних гостей і підкреслювало красу дамських суконь.

Шарлотта ще ніколи не бачила таких розкошів. Стоячи поруч із дядьком, вона зачаровано дивилася на аристократів, дипломатів і їхніх дружин, які зібралися в залі. Дами вбралися у свої найелегантніші сукні й уклали волосся у вигадливі зачіски. Чоловіки вдягли фраки, наплояли кільцями бороди й густо намастили волосся бріоліном, щоб бути схожими на свого імператора. Зала та прилеглі до неї коридори сповнилися запахом чарівних парфумів і дорогих сигар, повсюди рікою лилося шампанське.

Розпашіла від збудження Шарлотта, ледве дихаючи, уважно дослухалася до світських бесід гостей. Звісна річ, багато які з цих розмов були всього лише пустопорожньою балаканиною, проте в атмосфері таких розкошів кожне слово здавалося золотим або ж, принаймні, позолоченим. Від хвилювання дівчина навіть забула про лист, який вона отримала три дні тому. Про лист, який міг привести до серйозних наслідків.

— Дядю, я б із задоволенням випила ковток шампанського.

Гумбольдт виявився єдиною людиною, яка не посміхалася. Його погляд блукав десь угорі, над головами гостей. Наразі він глянув на племінницю.

— Що ти сказала?

— Шампанське, — відповіла Шарлотта. — Я б залюбки його скуштувала.

— Але ж тобі всього лише шістнадцять.

— Дядю, будь ласка!

Учений фиркнув, зупинив офіціанта, який саме пробігав повз них, і взяв у нього з таці два келихи.

— Тримай, — сказав він. — Другий — для мене. — Вони легенько цокнулися. — Втім, сьогодні ти виглядаєш просто чарівною.

Дівчина зашарілася від задоволення і квапливо ковтнула вина. Вона досі ще ніколи не пила шампанського, і сьогодні для цього випала слушна нагода. Пінистий напій залишив у роті досить дивний смак.

— Ну то й як? — поцікавився Гумбольдт.

Шарлотта помовчала, намагаючись усвідомити свої відчуття.

— Трошки кислувате, — зауважила вона, відкусивши шматочок сирного печива, а потім іще раз ковтнувши. Проте цього разу результат був скоріше незадовільним. — Не знаю, — пробурмотіла дівчина, зазираючи до келиха. — Якось навіть допивати не хочеться.

— І мені теж, — учений поставив келих на тацю. — Нічого особливого. Але все ж таки краще, ніж безглузді теревені. Ходімо, нам уже час до аудиторії.

Велика аудиторія вже майже заповнилася. Вони відшукали два вільних місця в четвертому ряду неподалік від сходів, що вели до сцени, й усілися. Шарлотта озирнулася. Імператор Вільгельм із дружиною повагом сиділи в парадній ложі, оточені особистою охороною. Шарлотта бачила, як виблискують сліпучо-білі манжети, сяють начищені ґудзики мундирів і золоті еполети офіцерів, освітлені безліччю свічок. Над шоломами охоронців похитувалися пишні плюмажі.

Дядько мав слушність. Усе, що відбувалося навколо неї, — звичайна демонстрація, що була покликана справити враження на імператора. Гумбольдту й насправді було тут досить нудно. Залишалося лише сподіватись, що доповідач додасть хоча б якогось сенсу цій безглуздій церемонії.

Саме цієї хвилини на сцені й з’явився Рихард Беллхайм у супроводі ректора університету й іще декількох високопосадовців із керівництва. Учений був струнким чоловіком років сорока, з густою бородою,