Юрій Олександрович Долгушин - ГЧ

хлопець вдумливий, серйозний. Матір йому жалко, але її тривоги він не поділяє. Навіщо даремно хвилюватися? Нічого не відомо… Для нього, Миколки, зараз важливе інше: постаратися завтра не проспати, наловити якнайбільше риби, частину проміняти на хліб… Та що там, у крайньому разі піскарів десятків три-чотири він завжди насмикає. Чи багато треба на двох!..

Сонце сідає за ліс, за коліно Волги; от уже і волосся не видно в руках.

Раптом підвелася мати з лави, радісно простягла руки до входу, — а там нема нікого і двері замкнені…

— Никифор!..

Кинулася вперед і, обнявши порожнечу, повалилася на долівку.

…Потім, опритомнівши, мати впевнено і вже зовсім спокійно вирішила все:

— Помер наш Никифор, Миколко… Тепер збирайся і йди в Москву. Днів за десять дійдеш, може, й підвезуть люди добрі… Адресу візьми, знайди завод… Поясни все, ти тямущий… Либонь, знайдеться робота, скажи, брат, мовляв…

…І от дорога. Він пішов удосвіта, просто так, як ходив по рибу, тільки торба добавилася за плечима. Невідома Москва у свідомості не уявлялася ніяк. Чи надовго і до яких змін життя він ішов — хлопець не думав. Рідне село, рідні місця здавалися вічними, незмінними. Минуть дні, хай тижні, — повернеться він, і все потече, як і раніше. Хіба міг хто-небудь знати тоді, що не тільки це село підніметься і перейде на інше місце, але й саме місце його стане дном нового Московського моря, а над вигонами, де пас Миколка корів, підуть пароплави — по новому, найвеличнішому з водних шляхів, створених людиною!..

…Тихі лісові дороги вивели на порите часом шосе, і хлопчина повернув на південь. Цілий день, то зникаючи за рідкими поворотами і зниженнями дороги, то знову з’являючись удалині, маячила попереду якась маленька постать теж з торбою за плечима.

Невеликі річечки перетинали дорогу, іноді бігли поруч. Було жарко. Микола з кожної річки пив воду, сідав на березі і відпочивав. Села він проходив швидко, намагаючись не привертати уваги собак і дітей. Надвечір вибрав місце для ночівлі біля підходящої ковбаньки, швидко налагодив вудку, наловив у вільшняку мух-«чорнопузиків», і до заходу сонця уже ворушилося в торбі кілька жирних невеличких в’язів.

Розпалив вогнище, підсмажив рибу на паличці… Все це було знайоме і звичайне, як дома.

Другого дня, коли зійшов ранковий туман, знову замайоріла попереду, на тій самій відстані, вчорашня торба. По обіді зробилося жарко, і торба показалася вже ближче. Микола бачив, що подорожній сповільнює ходу. І от надвечір, вийшовши за поворот, побачив він такого ж, як сам, хлопчака, який сидів на траві збоку від дороги. Він був блідий, і від того його запилене обличчя здавалося ще бруднішим, а великі сині очі з чорними віями, спрямовані на Миколу, світилися, як озерця крізь лісові хащі. Микола хотів пройти мимо.

— Далеко? — кволо озвався той.

Так відбулася їх перша зустріч.

З короткої розповіді хлопчака Микола зрозумів, що він — московський, з робітничої сім’ї. Як потрапив у село до родичів, де виявилося «ще гірше», ніж дома, Микола не зрозумів, але дуже зрадів, дізнавшись, що з села він утік і тепер іде додому, прямо в Москву. Удвох — набагато краще! Так зійшлися їх дороги. Вони пішли разом.

Міський житель, Федір, потрапивши один у лісові простори, розгубився. Він голодав, слабшав; обережні, насуплені села проводжали його похмуро і не давали нічого. Можливо, так і заснув би він, знесилений, назавжди при дорозі, якби не нагодував його Микола смаженими на паличці в’язями.

Чи багато треба такому звіряткові! З яким захопленням уже надвечір він стежив, як Микола крізь прибережні зарості спритно виуджував блискучих рибок, потім сам покірно і уважно повторював його рухи, закидаючи вудку і підсікаючи рибу в потрібний момент, вчився вибирати і укладати гілки для захисту на ніч від роси і дощу…

А Микола з широко відкритими очима слухав розповіді Федора про трамваї, які без ніяких коней возять чоловік по сто відразу, про кам’яні будинки, — куди вищі від отої ялини, — а там і по воду ходити не треба — сама тече вгору по трубах, і лампи — без гасу, і засвічуються без сірників…

— Яке життя! — хвилювався Микола, відчуваючи тепер, що крокує кудись угору, до нового.

…Гострі труби з’явилися на горизонті і почали рости все вище, вище — в небо; здавалось, не буде кінця цьому росту… Де почалося місто, Микола так і не зрозумів.

…У Москві починалося велике будівництво. Головними магістралями пішли перші після перерви трамваї. Риштування, впершись у тротуари важкими своїми ногами, дерлися на стіни фасадів, понівечені дрібними віспинами куль і виразками снарядів. На перехожих капала фарба, падала грудочками штукатурка… Голодна Москва на околицях, на великих кооперативних городах виколупувала з поритої землі картоплю, що залишилася після збирання.

Ішов двадцять перший рік.

…Столиця зустріла Миколу так само суворо, як сільська природа Федора. Божевільними голосами рявкали на нього автомобілі, гукали ломовики; виростали раптом зовсім близько, загрожуючи розчавити, казкові патлаті битюги; нестерпно гриміли на величезних возах рейки… Від усього цього Микола шарахався з переляку в різні боки і, може, так і загинув би в отому міському хаосі під якими-небудь колесами, коли б не маячила перед ним торба Федора, який спокійно провів його в тихі пропуски Красної Прєсні…

Родичі Федора дали притулок і скромному його супутникові, знайшли завод, дізналися: Никифор Тунгусов, ливарник на «Гужоні», справді помер… Написали матері в село, а відповідь прийшла з сільської Ради: не стало вже й матері.

Микола зостався сам.

Але ні. Не сам! Був Федір. Разом вони жили, разом училися в дитячій колонії в Сокольниках, потім у технікумі. Микола вчився жадібно, встигав багато читати, ходив на концерти, в музеї, слухав різні лекції — все його цікавило, все приваблювало. Він пізнавав не відоме йому раніше життя — не як дикун, якого вабить велич відкритого перед ним нового світу, а