Гліб Миколайович Голубєв - Вогонь-охоронець

— А печерку ти мені прибережи до наступного приїзду. Я до неї неодмінно полізу.

— Прибережу, прибережу, — пообіцяв я похмуро.

— Я туди навіть вхід замурую й землею засиплю, щоб ти його ніколи більше не знайшов, бродяго!

Він мав з собою цілий ящик обгорілої цегли.

— Навіщо тобі стільки? — запитав я. — Цілий дім можна побудувати.

— Є у мене одна ідейка, — сказав Мишко, — але поки що ні слова.

Любить він напускати таємничість! Для чого йому та цегла?

Наступного дня сталося таке, що сторонні думки зразу вилетіли в мене з голови. Я забув про все на світі, крім роботи.

Зранку все йшло як завжди. Вже другий тиждень ми вели розкопки бокового вівтаря храму. Поволі розчищався останній куток невеликої комірчини, що була, очевидно, притулком комусь із храмових служників-рабів. Тут годі й думати знайти бодай залишки простого домашнього начиння. Яке майно міг мати раб?

Зачистку вів старанний і акуратний Алик Рогов. Я йому довіряв найскладніші розкопки, так що спокійно залишив його самого й пішов на інший об'єкт, де кілька студентів тільки-но починали розкривати фрагмент фундаменту фортечної стіни. Я попрацював з ними майже годину, коли побачив, що до нас біжить Тамара. Вона ще здаля відчайдушно махала рукою.

Захекавшись, гукнула:

— Олексію Миколайовичу, йдіть швидше! Вас Алик кличе.

— Що там трапилося?

— Він знайшов якийсь рукопис!

Ми всі помчали до Алика — попереду я, за мною, покидавши лопати, студенти, а позаду всіх зовсім знесилена Тамара.

Рогов сидів у ямі, час від часу нетерпляче висовуючи звідти голову, а сам прикривав долонями й всім тілом знахідку, смішно розчепіривши лікті — зовсім як квочка на гнізді. Я сплигнув до нього в розкоп, решта скупчилась навколо, відсапуючись і переводячи дух.

Алик обережно прийняв руки, і я побачив, що із землі стирчав край чогось плетеного з лози, можливо, кошика. Пруття обвуглилось.

Я це відразу помітив, машинально. Всю увагу мою привернув шматок папірусу, що стирчав між пруттям. Невже чудом зберігся якийсь письмовий документ?

Стримуючи тремтіння рук, за допомогою Алика, який, наче асистент під час складної хірургічної операції, з одного руху моїх брів подавав то скальпель, то гумову грушу для здування пилюки, я почав розчищати землю навколо кошика.

Пінцетом я вийняв з неї шматок ганчірки, клубочок вовни, кілька трісочок, глиняну пластинку… І, на решті, невеликий, тонкий згорток папірусу, за ним другий. Їх я зразу ж, поки не розсипалися на порох від свіжого повітря, розгорнув і затис між двома скельцями. Тепер можна було витерти піт з лоба й спробувати повернути зовсім занімілу шию…

Я подивився на годинник. Не дивно, що шия так страшенно боліла: проморочився дві години сімнадцять хвилин і зовсім не помітив цього.

Я проглянув коротенький напис на табличці: «Клеот запитує бога, чи вигідно й корисно йому розводити овець?»

Так, усе зрозуміло, звичайне питання до оракула. Тепер папіруси. На першому з них написано: «Я рішуче докоряю тобі за те, що ти дав загинути двом поросятам внаслідок перевтоми від довгої дороги, адже ти міг покласти їх на віз і доставити благополучно. На Геракліда вина не падає, бо ти сам, за його словами, наказав йому, щоб поросята бігли всю дорогу. І потім не забудь пустити…»

Далі записка обривалася, хоч на папірусі ще залишалось вільне місце і чорніла велика клякса, ніби того, що писав, хтось підштовхнув під руку.

Я швиденько перемалював текст у свій блокнот і зайнявся іншим шматком папірусу. Це теж, мабуть, якась чернетка. Літери недбало розбіглися нерівними рядками: дельта, іпсилон, сигма, омікрон… Я перечитав їх знову й міцно потер лоба.

Всі літери були знайомі, але я нічого не розумів. Вони не складались в нормальні, зрозумілі слова. Звичайнісінькі грецькі літери… Але з їх сполучення виходила справді якась тарабарщина, позбавлена будь-якого смислу.

Я склав лише окремі слова: «по-ахейськи», «націди», а ось це, мабуть, «розмішай». Та й вони були якісь спотворені, перекручені, з наче навмисне усіченими закінченнями, тому я швидше вгадував їх зміст, ніж розумів його точно.

Дуже незвичний і болісний стан! Уявіть собі, що ви добре знаєте, як вимовляється кожна літера рідного алфавіту, але розуміти смисл складених із цих літер слів раптом розучились. Стала чужою своя рідна мова!

Таке діялося й зо мною. Зовсім розгублений, я підвів голову і сказав студентам:

— Нічого не розумію… Що за чортівня!

Мати переконання — отже бути пильним.

С. Лікок [6]

Мій Олекса покинув свої розкопки й примчав у Москву зовсім очманілий. Завжди такий спокійний, розсудливий, як на мій погляд, навіть занадто повільний, він був сам не свій. Ще б пак, уявіть себе на його місці: відшукав заповітне «писемне джерело», а прочитати його не може!.. Із шістдесяти восьми слів розібрав тільки п'ять.

Увечері ми вдвох сушили голову над цією таємницею. Невеликий, криво віддертий шматок папірусу, списаний упоперек стовбцями нерівних рядків. Літери вицвіли, ледь помітні — недарма його, мабуть, викинули в корзину для сміття. А мій фанатик просто тремтить над ним, неначе це не знати який скарб.

Але, чесно кажучи, я вже поділяв його запал. У мене теж руки засвербіли розгадати цей документ.

— Слухай, а може, це справді якийсь шифр? — припустив я.

— Кому треба зашифровувати якісь господарські поради? — знизав він плечима.

— Чому господарські? Ти що, їх прочитав?