Микола Данилович Руденко - Син Сонця — Фаетон

спадало на думку, що лиха писанина, котрою займався слідчий, здатна викликати своєрідне натхнення.

Ганс Вольф, виварюючи в казані черепи туземців, мабуть, з таким самим виразом обличчя потирав волохаті руки. Адже вони до біса схожі — слідчий і «ґрос учоний»!

Дивна річ: вперше за кілька місяців у Миколи з'явилося відчуття затишку. Його вже не гнітила тюремна камера. Він лежав на нижніх нарах. Троє інших нар були порожні. І лишень тепер Нечипорук подумав, що вони порожні не випадково: його готують на особливо небезпечного державного злочинця. Справа у слідчого, як видно, клеїться — саме тому він аж сяє від радості.

Миколі не хотілося псувати собі настрій лихими передчуттями. Зрештою, він уже звик до думки, що таборів йому не обминути. Досвід підказував: якщо КДБ арештовує, то доводить справу до кінця.

Звідки ж ота полегкість, яку він сьогодні відчуває? Микола заплющив очі. Уява виткала з простору усміхнене дівоче обличчя. Воно наближалося, здобуваючи все чіткіші обриси. За мить відчув на своїй щоці дотик дівочих вуст:

— Рідний мій, любий… Я твоя волосинка.

Тепер він був певен: у КДБ немає жодних підстав для арешту Оксани. Може, саме це й породжувало відчуття затишку.

З Оксаною вони познайомилися в одній із київських бібліотек. Микола закінчував будівельний інститут, Оксана вчилася на філологічному факультеті. Спорідненість їхніх інтересів виявилася майже одразу. Можливо, саме через те при бібліотеці створився гурток шанувальників наукової фантастики. Але Оксані не подобалась така назва їхнього гуртка.

— Ні, його слід назвати інакше. Бо це надто банально, — гарячкувала дівчина.

— А саме? — перепитала завідувачка бібліотеки.

— Клуб космоісториків!

Літня жінка стомлено посміхнулася.

— Клуб?.. Тоді доведеться питати дозволу в начальства. Доки нам дозволять, всі члени клубу отримають інститутські дипломи й роз'їдуться за призначеннями… Між собою називайте, як хочете. А я у своїх звітах називатиму так, як нам рекомендує районний відділ культури.

Микола був заповзятим аматором астрономії. Особливо його цікавили малі планети. Одного разу вони з Оксаною поїхали в Лісники, де на високій горі, над заплавою річки Віти була споруджена університетська обсерваторія. Марко, давній Миколин приятель, дозволив їм помилуватися небесними світилами, спійманими дзеркалом телескопа. Микола допитувався в Марка:

— Коли ж ти мені покажеш Цереру?

— Тоді, коли вона з'явиться в небі, — посміхався Марко. — Не раніше.

Додому вони поверталися надвечір. До зупинки автобуса слід було йти через заплаву Віти. Микола підвів дівчину до дубів-велетнів, які шуміли своїм листям іще за часів Ярослава Мудрого, їхні стовбури на рівні людського зросту перевершували в діаметрі два метри. Мабуть, вони проклюнулися із жолудів іще до того, як князь Володимир охрестив киян. Але Оксана була заклопотана чимось іншим. Микола ще раніше помічав: занурившись у якусь проблему, Оксана мовби відключалась від зовнішнього світу. Але зараз її неуважність його трохи образила. Адже ж оці дуби — справжнє диво! Вони єднають їх, сучасників, з далекими предками.

— Навіщо тобі Церера? — з нотками занепокоєння в голосі запитала вона. — Я вже втретє чую від тебе про оту Цереру.

Микола збагнув: Оксана вбачає в захопленні Церерою щось, пов'язане з його минулим. І неминуче інтимного характеру. Це його розсмішило й розчулило. Він пригорнув дівчину й палко зацілував.

Саме тут, під тисячолітніми дубами, й сталося те, про що він думав зі святістю та внутрішнім трепетом. На автобус вони спізнилися, до Києва дійшли пішки.

— Якби не твоя Церера… — напівжартома згадувала потім Оксана. — Ти мене заінтригував нею. Малих планет тисячі. Чим вона тебе привабила?

— Бо вона найбільша. І це, до речі, також космоісторія.

Відтоді минуло понад рік. Микола закінчив будівельний, отримав диплом інженера з відзнакою. Як він радів, коли його призначили на будівництво атомної електростанції! Креслення вивчив так, що вони стояли перед його внутрішнім зором, мов на екрані. Якось він зосередив увагу на деталі, що викликала підозру в її надійності. А потім далі, глибше. З цього й почалося…

…На четвертий день щойно пофарбований «воронок» привіз Миколу до слідчого.

— Як вам відпочивалося?..

Слідчий виглядав іменинником. А до Миколи звертався так, наче вони були найближчими родичами.

— Вигляд у вас чудовий, — продовжував блазнювати гебіст. Та вже за мить промовив доволі поважно, майже урочисто: — Вам належить ознайомитися з обвинувальним висновком. Починайте.

Лише тепер Микола помітив п'ять грубезних томів на тумбочці, що стояла в кутку кабінету. Раніше їх тут не було.

Слідчий наблизився до тумбочки, взяв верхній том і поклав на столі перед Миколою.

— Будь ласка. Часом вас не обмежую. Закінчите перший том — отримаєте другий.

— Невже все це?..

Микола не закінчив свого запитання, але слідчий його зрозумів.

— Так, так. Справа вельми поважна. Ми ледве убгали її в п'ять томів.

Микола спантеличено гортав перший том своєї карної справи. Його вразила ретельність, з якою були підшиті креслення, висновки експертів, свідчення знайомих і майже незнайомих людей. Якщо не зміст справи, то саме оця ретельність і державна поважність справляли враження несхибності слідства. А це що?..

Пізнав почерк Оксани. Поволі збагнув, що то було не свідчення — то був її щоденник. Микола ледве утримався, щоб не відважити слідчому ляпаса. Яке паскудство!..

Та поволі вгамувався. Зрештою, ставитися до них як до джентльменів — безглуздо. Вони — моральні асенізатори держави. Але й таке порівняння здатне їх облагородити. Краще не шукати жодних порівнянь.

Микола почав читати. Про те, що Оксана вела щоденник, він не знав. Читати те, що Оксана призначала тільки для себе, не для когось іншого, було неприємно, але обставини склалися так, що він змушений був це робити.

5 квітня. Мені здається, що цієї весни я потрапила в якийсь зачарований світ… Ходжу по місту, придивляюсь до людей і намагаюся зрозуміти, про що вони думають. Здебільшого думки їхні зайняті практичними потребами. Вони підхоплюють людину, крутять у своєму вирі — і як важко