Віллі Бредель - Брати-віталійці

Не дочекавшись відповіді, Клаус надумав пожартувати:

— Любий мій, а раптом я фогтів приятель? Або забажаю підлізти до нього й запродам тебе.

Ніби приголомшений, довгань зупинився і, сполотнівши, не на жарт затремтів. Він вилупив бентежні очі на Клауса — у нього наче мову забрало.

Клаус помітив, до чого прислужились його слова, і пожалкував, що сказав їх. Він узявся заспокоювати товариша, що їхня розмова не винесеться нікуди, хай не хвилюється, він не донощик.

— Та, господи, невже я щось кепське сказав…

Клаус по-дружньому обняв хлопця за плечі і порадив:

— Коли фогт такий звір, надалі будь обережний!

Згодом Клаус зустрічався з Гердом дедалі частіше, і вони затоваришували душа в душу.

На морі шаленів несамовитий норд-ост. Удалину мчали химерно пошматовані хмари. Вогні на узбережжі погасли, довкола запала непроглядна імла. Рибалки, які через буревій не виїхали на ловлю, байдикували в пивничці, і звідти линули уривки одноманітних пісень. Поміж хижами вештались, обнюхуючи землю, голодні собаки. Іноді глухо лунала сурма набережної сторони — знак рибалкам у морі берегтися прибережних скель.

Клаус примостився на кручі, по якій глухо гупали велетенські вали. Герд пропадав десь у морі: до берега тепер не пристати. Хто зна, може, стихія підхопила товариша і жене його безбач? А може, ураган поглинув його?.. Завжди, коли і в Герда, і в нього лучалась вільна часинка, вони забивалися сюди. Хлопці чудово плавали і за гарної погоди запливали далеко від берега.

Тепер же Клаус прислухався до штормового вітру, вдивлявся в розбурхане море. Герд борсався десь у самісінькому пеклі. Та, попри всю небезпеку, Клаус волів бути поруч з ним, тільки не сидіти тут на березі і, згорнувши руки, чекати та сподіватись…

Раптом біля крайньої хижі, де мешкали старійшини, майнули три невиразні постаті.

«То, мабуть, старійшини, які хильнули зайвого і хутчій добираються до своїх нар, — вирішив хлопець. — Але ні, постаті начебто у панцирах… Кати або фогтова челядь! Що їм робити тут глупої ночі? Може, хочуть когось забрати?..»

Хлопець сидів цвяшком на камені і стежив. Постаті підкрадалися згинці й обережно озирались. Одна щезла в халабуді. Попервах Клаусові хотілося встати і побігти глянути, що там робиться. Але передумав.

«Чого їм треба? Невже вони лихе загадали? — занепокоївся Клаус. — Та ні, грошей тепер не вкрадеш: челядь добре знає, що платню даватимуть аж наприкінці сезону».

Тим часом, як хлопець вагався, йти йому до хижі, а чи не йти, — невідома постать знову вислизнула із житла, і всіх трьох мов хап ухопив.

Клаус зайшов у старійшинську халабуду. Там тільки блимав невеличкий каганець, і нікого не було. Ніщо не говорило про крадіжку.

З думами про Герда Клаус довго блукав берегом моря, що несамовито гуло й нуртувало.

Тієї ночі Вульфлям із своєю челяддю увірвався до хижі, де жив Клаус, зганяв рибалок із нар, обшукував кожен кут і кожного помешканця. Ніхто не почув од них, за чим вони нишпорять. Не знайшовши нічого, фогт подався до сусідньої халабуди. Рибалки знову вкладалися спати і кляли непроханих гостей. А Клаус довго не засинав. З гадки не сходила пригода над берегом моря — він відчував, що вона в’яжеться з нічним обшуком.

Вранці рознеслася чутка, що вкрадено рибальську скарбницю з шістьма тисячами марок. І хоч грошей шукали якнайретельніше, їх не знайшли. Вульфлям зібрав усіх таборян і пообіцяв, що хай-но злодії об’являться самі, їх скарають не тяжко. А як мовчатимуть і далі, то буде їм непереливки.

Кілька день у рибалок тільки й на устах було, що крадіжка. Дехто навіть захоплювався спритними злодіями. Потім про все забули, бо любекські моряки принесли іншу новину: німецький кайзер ущедрив їхнє місто своїми відвідинами! Подія справді небуденна, адже німецькі кайзери рідко навідувались до північних окраїн своєї держави. Вони більше полюбляли сонячний південь — Італію й Сіцілію.

Про кайзерові відвідини гомоніли скрізь: у пивничках, у хижах і на кораблях.

Карл IV в’їхав до Любека урочисто — під золотим балдахіном. Попереду ступав любекський радник з ключами од міста, за ним герцог Саксонський з імперським мечем, маркграф Отто зі скіпетром і кельнський архієпіскоп з державою.[9] Очевидці десятиденних гулянь не добирали слів для опису радощів городян і того розмаїття вогнів, які заливали святкове місто.

А вісті линули одна за одну зворушливіші. Подейкували, ніби кайзер величав радників Любека «панами» і цим самим виповідав купцям свою гречну увагу. Коли мова зайшла про великі міста його царства, то Нюрнберг він назвав «найбагатшим», Кельн — «найпривітнішим», а Любек — «найгарнішим». Усіх ганзейців поймала гордість за блиск і славу їхнього могутнього «союзу міст». Відсвіт од пишноти, до якої спричинилась учта в Любеку, сягнув і рибалок на узбережжі Сконе.

Уже навантажували кораблі і валили бараки — за кілька день вилов риби припинявся, і всі готувались додому, — як раптом нагла чутка приголомшила табір: у житлі старійшин фогтові челядники знайшли закопану під порогом рибальську скарбницю! Усіх вісьмох старійшин взяли під варту. Вульфлям сатанів і погрожував тяжкою карою. Рибалки хитали головами, відверто жалкуючи