Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

голові портфелем, та ще й не так щоб сильно. Чорня розхлюпався, старша сестра підняла гвалт, а Вовка-Пістолет від задоволення аж трошки підріс — бо він таки підбивав клинця до тієї гарненької смаглявої сестри Чорні Світланки. Розділ 8
До першої крові

Липень 1917 р.

Вже з перших днів дома Максима захопила козацька вольниця. Разом із Семеном він гасав по навколишніх селах, виступав на мітингах, скликав сотні, складав списки. Десятого червня на засіданні Центральної ради в Києві був проголошений Перший Універсал. Вість про нього в Звенигородку привезли наступного ж дня — двісті верст до Києва то не відстань!

— Ми незалежні! Світ мусить рахуватись з фактом нашого існування! Тепер і в нас є своя держава! — кричав з радості Семен на міській площі.

Вже за тиждень селяни повіту самі збирали «земельний податок» по десять копійок з десятини — і везли в Київ, до урядової скарбниці. Щоб підтримати свою країну!

Та вже в кінці червня стало ясно, що в столиці щось іде не так. За вірними словами Універсалу не було вірних дій! Кажуть, прем’єр Винниченко дуже не любив військових. І таки сам їх боявся, бо хтів отримати дозвіл на автономію з Петербургу.

Другого липня уряд прийняв Другий Універсал, — у якому фактично відмовлявся від незалежності й просив згоди Росії на федерацію.

— Вони не розуміють! Вони не хоробрі! Більшовики в кожному місті вже збирають збройні загони. Армії комісарів створюються на півночі і на сході! Ще кілька місяців без війська — і буде пізно! — читав центральні газети й жахався Семен.

На початку липня прибули гінці від полуботківців, які звали не гаяти часу — йти на Київ. Змусити Центральну раду зректися. Поки що — зректися російського уряду Керенського. А там буде видно. Створити армію. Оголосити незалежність. Бо найкращий гарант суверенітету — то своє військо!

Вранці шостого липня Максим працював у полі — бо їсти ж батькам і сестрам все'дно цілий рік треба — коли почув нагальний кінський тупіт. Марко пригнав до нього змиленого коня, на бігу скочив, схопив добрячий жбан кисляку, що стояв собі у холодочку, й жадібно жлуктив, аж поки майже весь не випив.

— Ну от, все видув. А мені що? — сказав Рудь, перевертаючи жбана.

— Більшовики в Петрограді… Зробили переворот. Семен наказує всім зібратись у штабі. Там люди від Міхновського прибули…

— А хто такий Міхновський?

— Полуботківець.

— От роз’яснив! Добре, пішли до Семена…

Як виявилось, у Києві почалось повстання. Як розповів потім Юрко Тютюнник, полк імені Павла Полуботка на один день захопив Київ. Полк виступив проти слабкодухості влади. Тисячі бійців, багато з яких погано вдягнені, а деякі й неозброєні — але йшли по центральній вулиці гордо, з гідністю: козаки! Йшли коло будинку влади й гриміли:

— Слава Центральній раді!..

Вони хотіли віддати свої життя за Вкраїну.

Їхні життя були уряду непотрібні. Уряд боявся воювати. Ніхто не вийшов привітати героїв…

Ті, хто їх бачив — були вражені: вперше йшло справжнє військо під бойовими жовто-блакитними прапорами. З глибин народу вийшов збройний протест, віками терпіння, принижень — проти імперського правління, проти збитошного кремлівського: «хахли», «малороси». Не хахли — українці!

Центральна рада Винниченка цього не хотіла й боялась…

Проте й у самому уряді не всі підтримували ідеї Другого Універсалу. З Києва Звенигородському кошу прийшов наказ роззброїти частини військ західного, ще вчора — царського фронту, в яких на станціях вели агітацію комісари.

— У Христинівці й Знам'янці скупчились російські ешелони з солдатами. З кожним днем залишки царської армії обільшовичуються. Вам наказано вислати загоїш й роззброїти всіх на станціях. А потім — виступати на Київ!

Семен почав готуватися до походу.

— Треба, щоб у Раді побачили нашу силу! — казав кошовий, ретельно відбираючи кращих людей, коней, зброю. За кілька днів полки були готові. Зброя, боєприпаси, провіант, фураж. Десять вагонних ешелонів, п’ять тисяч вірних козаків рушили залізницею на столицю. Ще кілька великих загонів кошовий відправив на вузлові станції. Під Цвітковим захопили гармати. Максим завжди був поруч з Семеном, дивуючись його енергії й витривалості.

— Міхновський тривожиться, щоб весь цей червоний збрід з Христинівки та інших станцій раптом не двинув на Київ. Хтось із комісарів хвастався хлопцям, що «протів хахлов гатовіца ешелонная вайна!». То вони у німців навчились — теперечки за добу можна перекинути сто тисяч солдатів з одного кінця країни до іншого. Тепер війна йде за залізниці: в чиїх руках станції — у того й сила!

Полк завантажився в ешелони в Тальному, завели в вагони коней. Вже за Уманем назустріч поїзду пригнались змилені представники від Винниченка — начебто з питанням про потреби, а насправді — вияснити, нащо козаки йдуть до столиці.

— Бояться, ой бояться! — журився Семен. — Не буде з того добра! Вони інтелігенти зачухані. Я теж вчитель, та розумію, що ні одну республіку в світі не створили беззбройно.

Увечері ешелони стали в полі за станцією Мотовилівка. До Києва залишилось всього тридцять верст з лишком. Кошовий наказав запалити багаття, й по сотнях тут і там закурили димки: козаки варили кулешу. Семен застеріг заходити в села, нікому про мету походу не казати. Був обережний, стерігся підступу…

Стемніло… Полки ночували в полі. Підвечеряли смачної кулеші з котла. Приправили салом, дістали з мішка сухої риби, консерви. Козаки, як діти: хоч багато є — поїдять, хоч трохи — наїдяться! Максим приліг на схилі, закурив довгу турецьку люльку. Любо! Стояла тиха зоряна ніч, напоєна ароматами степу. Навколо мерехтіли вогнища сотень, чулися голоси козаків, іржали коні. Рудь почував себе, мов скіфський воєвода в степу, серед вірних воїнів і