Мор Йокаї - Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

я озирнутися, як татарин заскочив мені на шию та схрестив ноги на моїх грудях, вчепившись руками у мого чуба.

Так і довелось тягти його на плечах.

На моє щастя, він виявився не дуже важким, не важчим тої ноші, яку я звик носити солдатом. Було б більше біди, якби він посадив мені на плечі угорця — мого старого пана.

Мадяр же самовдоволено сміявся з мене, зрозумівши з виразу мого обличчя та стиснутих у п'ястуки руках, що я хотів би помолитись, однак не маю кому.

Ще й знущався з мене, їдучи верхи на коні. Казав, що коли людина має справу з ворогом, то молитися ні до чого. Тут треба тільки лаятись. Ех, той вмів лаятись! Була в нього одна страшна лайка, котру він безліч разів коло мене повторював. До цих пір не можу вибити її з голови. Справжньою зловісною угорською мовою вона звучить так: «Tarka kutya tarka magasra kutyorodott kacskaringys farka!»[13]

(— Зупинись! — сказав князь. — Це може бути якесь закляття.

— Щось на кшталт «abraxas» чи «Ablanathanalba»[14], — обурено сказав солтис.

— Це потрібно позначити та передати придворному астроному, нехай розбереться за допомогою вчених. Продовжуй, сину мій. Як довго тривали твої тортури?)

О, тільки доти, доки я знову почав волати подумки чи то до землі, чи то до небес, чи до самого пекла, аби хтось прийшов і визволив мене від цього приниження. І раптом перед нами постав хвойний ліс.

Як тільки татари в нього увійшли, почався якийсь хрускіт. Небеса наче розкрились, гілля та стовбури наліво-направо били татар разом з їхніми полоненими. Невідомий ворог попідпиляв могутні дерева у лісі, через котрий татарам треба було пройти. І коли вони зачепили одне дерево, воно повалило собою всі інші. Один стовбур причавив нас до землі, де ми і залишились. Моє щастя, що на своїх плечах я ніс татарина. Падаюче дерево розкришило йому череп, мене ж тільки причавило до його тіла. Весь цей гам оглушив настільки, що я навряд зможу пояснити, як вибрався з того пекла. Знаю лише, що коли відкрив очі, зрозумів — я серед грізних гайдамак.

Ох, гайдамаки — величний народ!

Вони не були однорідною нацією. Серед них траплялися поляки, чехи, русини, ханаки, волохи, козаки, угорці — цвіт різних держав і перші претенденти на шибеницю. За допомогою сокири, свинцевої палиці чи ножа вони, особливо напідпитку, вирішували між собою будь-які проблеми. Тільки питання національностей торкатись було заборонено.

Хто мав славу завдяки якомусь злочину, здобував місце серед наближених; хто ж був найхоробрішим та найбезстрашнішим — ставав ватажком.

Як тільки десь в Сепеші, Польщі, на Подолі чи Червоній Русі, в якомусь великому ключовому місті готувались до жахливої церемонії страти, там раптово з'являлись гайдамаки. Вони наче виростали з-під землі, вбивали варту, звільняли приречених та брали їх в свої ряди.

Якщо вродливій жінці виносили вирок «спалення на вогнищі» за зраду чоловікові чи через чаклунство, як тільки під ногами її займався вогонь, з'являлись гайдамаки і забирали прекрасну грішницю з собою.

Вони були надією, втіхою, проблиском для кожного нещасного, якого стискали тенета смерті за крадіжку, розбій, підпал, вбивство, фальшиве карбування, викрадення жінки чи ще чогось подібного.

Тому вони мали велику повагу серед простолюду.

У них не було своєї хати, однак їхніми домівками були всі дикі ліси, кожна недосяжна гірська ущелина від Матри до Волги.

У них не було законів; що сказав гарамбаша[15], те і було законом для всіх.

З того, що награбували, ніхто не смів привласнити хоча б один динар, все віддавалось ватажку, і вже він ділив награбоване серед інших. Ті, хто вирізнявся доблесною службою, отримували в нагороду дівчину, котру визволяли з вогню чи в'язниці.

Де жили гайдамаки, там римський імператор, трансільванський князь, волоський воєвода, польський король, козачий кошовий отаман керували тільки на словах; справжнім правителем у гайдамак був гарамбаша і тільки він збирав справжню данину.

Ті торгові каравани, що йшли від Туреччини аж до Варшави, якщо вистачало у торговців розуму, сплачували ватажку гайдамак винагороду за захист. За це купці отримували надійний супровід через усі ліси, гори і жодна волосина не сміла впасти з їх голови. Якщо ж клепки не вистачало, то брали вони з собою солдатів. Ех, що тоді було: гайдамаки заманювали їх у пастку, солдатів убивали, караван грабували, а тих, хто пручався — знищували.

Подекуди вели цілі воєнні баталії проти князів і бились до останнього. Якщо ж укладали мир, то тримали слово. Це ми побачимо надалі.

Церкви вони не відвідували, хіба що заради золотого та срібного посуду. Але ченців, священиків, котрих вигнали з монастирів через якісь великі провини, вони брали до себе. Якщо гайдамаки йшли в якийсь похід, то піп проводив службу і давав благословіння. Якщо похід був вдалим, то він, восхваливши Господа, брав свою долю і приєднувався до веселощів. Якщо хтось знаходив собі пару, він проводив церемонію вінчання — гайдамаки