Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

з ним того дня, якраз відволіклася на розмову з охоронцем і спохопилася лише тоді, коли цілий вимащений мазутом, але щасливий Віллі простягав їй бурульку, пропонуючи скуштувати. Вона мало не знепритомніла, уявивши собі жахіття, які могли трапитися з юним ерцгерцогом під потягом. Надалі няня не відходила від нього ні на крок, навіть руку його намагалася не випускати зі своєї, поки вони були надворі. Відтоді під час прогулянок Віллі вже не дозволяли наближатися до залізниці. Це ще більше розпалювало його цікавість, і він ніяк не міг дочекатися поїздки з братами та сестрами до Велічки, під Краковом, де була знаменита копальня солі. Цю подорож давно обіцяв дітям батько.

Того ранку, коли омріяна мандрівка нарешті мала відбутися, Віллі прокинувся ще затемна й уже не міг заснути від хвилювання. Він кілька разів вилазив на підвіконня дитячої кімнати і намагався роздивитися бодай щось за вкритим інеєм вікном. Але там було темно. Нарешті здалеку долинув знайомий звук паротяга. Мабуть, прийшов машиніст і почав готуватися до поїздки. Першої поїздки Віллі новою залізницею!

З коридору долинули кроки. Це зі своєї кімнати до дитячої піднялася няня. Зараз вона вбере накрохмалений фартух, а потому зайде до них. І, поки вони відбуватимуть звичні ранкові ритуали: молитва, зарядка, обливання холодною водою, вмивання, переодягання, сніданок, — від невеличкого будинку вокзалу до потяга простелять червону доріжку. Так роблять завжди, коли родина архікнязя вирушає в дорогу. Вздовж доріжки вишикуються слуги в парадних лівреях і терпляче чекатимуть, поки діти з нянею та з кількома гувернантками сядуть у потяг. Віллі аж підстрибує від нетерплячки і майже нічого не їсть за сніданком. Перед очима в нього вже обертаються вагонні колеса, які він марно намагатиметься роздивитися з вікна потяга. Голод наздожене його вже в дорозі, коли вони від’їдуть на доволі велику відстань від дому. І тоді няня, ніби прочитавши його думки, розгорне взяті з дому канапки, які вони запиватимуть смачнючим чаєм. Віллі захоплено спостерігатиме, як у коридорі вагона служниця набирає в горнятка гарячу воду з великого блискучого самовара, а під самоваром весело потріскують у вогні поліна.

Перед самим прибуттям Віллі задрімав. Прокинувся від того, що потяг зупинився і паротяг голосно випустив дим. Хлопець визирнув із вікна і побачив, що вони стоять на запасній колії. Це означало, що вони приїхали інкогніто. Віллі зрадів, бо тепер не доведеться витрачати час на марудні офіційні церемонії. На цій колії зупинявся іноді потяг імператора, коли той приїздив на урочисті прийоми в копальні солі, але теж хотів уникнути урочистої зустрічі. Перед входом до вокзалу на них уже чекали кінні екіпажі, в яких і доїхали до копальні. Малий Віллі цілу дорогу визирав із вікна, бо ніяк не міг дочекатися, коли ж нарешті можна буде потрапити під землю.

У вестибюлі копальні їх попросили зняти верхній одяг і шапки, а натомість видали довгі білі плащі та захисні каски на голови, що викликало у Віллі особливе захоплення. Спеціальним гідравлічним ліфтом усі вони: няня, діти, гувернантки та провідник — по черзі спустилися на перший рівень, приблизно на сто метрів під землю. Віллі вперше був у такому ліфті. Механізм моторошно поскрипував, і час від часу ліфт ненадовго зупинявся. У Віллі завмирало серце. Він намагався не думати про те, що ліфт може застрягнути тут, у підземеллі, назавжди.

Нарешті ліфт зупинився остаточно і двері безшумно відчинилися. Віллі зітхнув із полегшенням і вийшов разом із усіма. Він підняв трохи вище не надто яскравий ліхтар, який йому видали разом із плащем та каскою і який тхнув перегорілою нафтою. Та хоч як він намагався роздивитися довкола, слабке світло вихоплювало з темряви лишень обличчя та постаті його братів і сестер. Потому провідник звелів їм іти слідом за ним, не відпускаючи мотузки, кінці якої тримали він і няня — вона йшла останньою. Вони досить довго просувалися темним моторошним тунелем, який завершився раптовим яскравим вибухом світла. Елеонора аж зойкнула від несподіванки. Перед ними раптом відкрилася велетенська бальна зала, від розкоші якої захоплювало подих.

Усе тут було вирізьблено зі сліпучо-білої солі й майстерно підсвічено: масивні канделябри та люстри, лавки, колони, склепіння і навіть скульптури. В одному з кутків стояв трон, над яким було вирізьблено австрійського орла, — на цьому троні сидів імператор Франц-Йозеф, коли бував тут на балах. Мов зачарований, Віллі відпустив шнурівку й підійшов до трону. Обережно сів на нього і заплющив очі. У вухах йому зазвучала музика добре вишколеного військового оркестру, а вбрані в чудернацькі шоломи й у білі плащі люди з ліхтарями в руках рухалися під ту музику парами, ніби у бальній залі. Він уявив себе старим імператором, котрий відпочиває на своєму соляному троні від ваготи щоденних справ, і йому стало тепло та затишно. Аж раптом пронизливий крик англійської гувернантки міс Раян змусив його знову розплющити очі. Виявляється, він задрімав на троні, а його відсутність помітили не відразу, а аж після того, як пройшли кілька наступних залів. Міс Раян так перелякалася, що Віллі замерзне на соляному троні, що веліла завершити екскурсію. І, замість того, щоб іти оглядати капличку й інші поверхи копальні, вони пішли до невеличкого ресторану, де пили чай і їли канапки. Коли врешті-решт усі знову зайшли в гідравлічний ліфт, аби так само повільно, з моторошними зупинками, піднятися на поверхню, Віллі відчув, що зараз упаде від утоми. Він заснув іще в екіпажі, дорогою до вокзалу, і проспав цілу зворотну подорож потягом до самого Живця. Йому снилося, що він так і залишився сидіти на соляному троні, а довкола його застиглої фігури у білосніжному плащі та шоломі спорудили вівтар. Мати і сестри приїздять до цього вівтаря, моляться і гірко плачуть. Повернувшись до замку, Віллі наступного ж дня разом із Елеонорою видав новий указ, який забороняв дітям спати на морозі.

Навчання п’ятьма мовами та вино о десятій ранку

Усі діти Карла-Штефана добре знали польську, всі вивчили її в Галичині, та Вільгельм виявився