Тетяна Тиховська - Паперова лялька

Вся родина облаштувалася в одній кімнаті розміром десь із 20 метрів. Нічого більш пристойного квартирне бюро не пропонувало, то не залишатися ж в мороз на вулиці? Станіслав почав працювати на Балтійському вокзалі. Кожного вечора Агата зустрічала його з німим питанням: як там? Він за звичаєм ховав її в свої обійми і занурювався обличчям в пишне волосся. Агата за роки заміжжя мало змінилася: залишалася майже такою ж тендітною, тільки трохи додала в грудях. А от Станіслав добряче набрав ваги, що не надто впадало в око тільки через його велетенський зріст. Він не мав чим заспокоїти дружину, бо сам ніяк не міг второпати, що воно коїться і в місті, і в країні.

Попри побоювання російських головнокомандуючих, залізничники під час війни виявили неабияку енергію та самопожертву. Хоча залізниця працювала з крайнім напруженням, вантажі прибували на фронт навіть раніше строку. Військове забезпечення російської армії на той час досягло найвищого рівня.

В Варшаві Станіслав бачив військових: змарнілих, напівголодних, стомлених війною, але готових до кінця відстоювати царя і вітчизну. А тут, у тилу, агітатори погрозами і каменюками гонили на страйк робітників оборонних заводів – і це під час війни! Коли почалися перебої з хлібом, в когось вистачило розуму закрити хлібний завод для страйку. Цілі полки відмовлялися їхати на фронт, начебто вони потрібні для захисту революції. Якої ще революції? Містом, бува, проїздили відкриті вантажівки, в кузові яких стояли солдати, студенти, цивільні, що розмахували червоними прапорами і волали: «Ура! Хай живе революція!».

А вулицею траплялись напівп’яні молодики, що наганяли острах на поодиноких жінок через похабні натяки: тепер демократія, усе дозволено!

Через переїзд, через хатній клопіт, через нову роботу Станіслав до кінця життя так і не збагнув значення Лютневої революції, що згодом змінила перебіг історії не тільки Росії, а й всього світу.

В країні мало сказати, що було дві влади. Протягом двох діб – від першого березня, коли тимчасовий уряд оголосив себе незалежно від царського зречення, по друге березня, коли імператор зрікся влади – існувала ще й третя влада: Рада робітників і солдат. В Гатчині на додачу виник ще й Тимчасовий комітет громадян міста Гатчина, де розмістилась дрібна буржуазія.

Пересічний мешканець не був готовий до життя без монархії і не розумів, яким богам тепер молитися, яким іконам класти поклони.

Доречною виявилася така політична особа, як Керенський: він був одночасно і членом Тимчасового комітету, і заступником голови Петроградської ради.

Тимчасовий уряд під його керівництвом, намагаючись догодити і нашим, і вашим, не скупився на демократичні реформи: скасував смертну страту, вивільнив політичних в’язнів (а заразом і звичайних кримінальних злодюжок), скасував поліцію, надав жінкам політичної свободи. Чим не революційний маніфест? Але ці заходи не мали ані політичного, ані економічного підґрунтя. В основу державного устрою закладалася добровільна покора вільних громадян. А економічна криза, що виникла через війну, спровокувала таку соціальну напругу, яку уряд без примусу ніяк не міг пом’якшити. Найболючіші питання – про війну і землю – відкладалися на невизначений час.

Тим часом більшовицькі агітатори обіцяли під своєю владою нове щасливе життя, закликали виборювати свої права, чим підривали діяльність уряду, вивільняли дикі інстинкти у натовпі, а самі готували в майбутньому власну жахливу диктатуру.

Залізничники обох вокзалів в Гатчині, попри наполегливу агітацію більшовиків, пізніше робітників промислових підприємств і не в таких несамовитих розмірах почали ставити свої вимоги щодо поліпшення умов праці. Залізниця продовжувала працювати, але ця робота вже йшла на знищення російської залізничної мережі.

В умовах воєнного часу працівники станції перевозили майже одні військові вантажі, а на потреби населення вже не вистачало ніяких сил.

Перед вагонами на зупинках утворювалась така тиснява з тіл, валіз, кошиків, мішків, що потрапити в середину вагона щастило далеко не кожному. Тут таки шастали злодюжки всіх рангів, і часто-густо над пероном здіймався жіночий крик: «Укра-а-а-ли-и-и!».

…Був морозний березневий ранок. Сніг ще не станув, але сонце припікало дедалі сильніше, обіцяючи незабаром дружню теплу весну. Станіслав вийшов на перон ковтнути трохи морозного повітря. Його увагу привернула літня жінка, яка щойно зійшла з потягу і стояла між коліями в оточенні своїх численних лантухів.

Дебаркадер[16] виявився для неї зависоким, а доплентатися до переходу з усім своїм майном жінці було несила. Станіслав легко зістрибнув з перону на колію, підсадив жінку та повернувся за її лантухами. Величезними долонями він примудрився підняти їх одночасно. Але мав затриматися, бо почув перестук вагонних коліс, що наближалися. До вокзалу по зустрічних коліях мчали два потяги. Аби ж то можна було або притишити, або прискорити їх біг бодай на мить! Обидва паротяги не мали зупинятися і мчали в різні боки, тим самим подвоюючи свою відносну швидкість. Стрілись вони напроти вокзалу і створили такий потужний вихор, який дебеленького Станіслава крутонув, мов дзиґу, збив з ніг і завалив на колію під колеса одного з потягів. Над вокзалом пролунав відчайдушний жіночий крик, який перейшов в такий вереск, що його вже відчуваєш не вухом, а спинним мозком. Але Станіслав цього вже не міг почути.

Його пропік гострий пекучий біль коло шиї – і під колесами перекотилась голова, перемазана кров’ю і вугільною пилюкою. Виокремлювалися лише очі. Здивовані зелені очі, оторочені золотавими пухнатими віями. А потяг з зубовним скреготом гальмував, доки не вибрав весь гальмівний шлях. Людей набігло! – залізничники, військові, випадкові перехожі. Дехто нишком хрестився. Станіславу було байдуже – його земні страждання вже не обходили…