Крістіан Крахт - Імперіум

перебування тут він здійснює прогулянки столицею протекторату босоніж та лише в хустині, що прикриває стегна. Це абсолютно не відповідало істині, однак Енґельгардт заслуговує і кількох слів на захист від звинувачень, що, мовляв, він — брехун і просто заманював своїх майбутніх гостей у південну півкулю (бо він потребував їх багато — тих, хто вирушив би по слідах його слави), перекручуючи та підмінюючи факти. Сам Енґельгардт відчував невимовну потребу роздягнутися та відкрити свою шкіру сонцю, що зігрівало душу, однак він вів згадані перемовини щодо придбання плантації за гроші, яких у нього не було, до того ж був він достатньо прагматичним, щоб не одразу оприлюднювати в Гербертових Висотах свої уявлення про одяг та харчування: врешті-решт, із голими й патлатими не ведуть ділових перемовин.

Тим часом на станції Імператорської пошти він потоваришував із поштовим службовцем низького рангу, після того як обоє висловили своє спільне захоплення різноманітними видами печаток. Той повів Енґельгардта в службове приміщення позаду контори і показав йому справжню маленьку друкарню, де працював у вільний час: оберемки гумових перев’язок, різноманітні печатки, штемпелі й матриці, підписані, упорядковані й розміщені в сотнях коробочок, розвішених на стінах; проби відбитків картинок і різноманітних літер лежали на лавах і столах рядком. Протекторат не так давно отримав власні поштові марки, які саме тут, у задній кімнаті (власне на оцій машині), франкувалися імператорською печаткою Німецької Гвінеї. Звідкилясь повіяв легкий протяг, що попідхоплював і поздимав із місця аркуші, а службовець кинувся їх складати. Енґельгардт добряче здивувався, в уяві він уже бачив, як службовець старанно й натхненно робить ескізи для його рекламних листівок. У бюро він віддав тому листи для франкування, просунув у віконечко вельми пристойні чайові, й службовець запевнив його, що особисто простежить, аби його кореспонденція відправилася на батьківщину наступним поштовим пароплавом, пан Енґельгардт може на нього покластися і нехай ще заходить до нього.

Вілла Ґунантамбу, дерев’яний палац пані Форсайт, розміщувалася лише за кілька хвилин пішого ходу від вивіски з назвою міста, сама пані сиділа на веранді, вишукано задрапірувавши тонкі, гарно виліплені плечі яскраво вишитим лляним шарфом, її обдував потік повітря зі складного механічного пристрою. Маленький голий хлопчик сидів на газоні й видував мильні бульбашки, що повільно опускалися на Енґельгардтові плечі, щоб там, en miniature, знесилитись та, за вельми натужливою метафорою одного третьосортного романіста, цілком банально випустити останній подих свого тлінного життя.

Він піднявся на веранду, відрекомендувався і схилився в поклоні. Пані Форсайт, хоч і напівкровка, заговорила пречудовою, можна було б навіть сказати — понаддосконалою німецькою мовою. Подали холодний чай, печиво й маленькі кубики манго на шпажках, їх Енґельгардт трохи скуштував, щоб не видатися неввічливим. Мовчання. А потім пані Форсайт, власне, щоб якось зрушити розмову з мертвої точки — одного погляду на худого молодого чоловіка їй вистачило, щоб вписати його до типу сором’язливих і дещо далеких від життя сучасників, — указала на казуарини поруч із її дерев’яним палацом, обвішані калонгами, летючими лисицями, які, наче підвішені кокони, коливалися на голих гілках та час від часу крикливо розправляли свої крила. У велику спеку, пояснила вона, проникливо дивлячись на Енґельгардта, тварини пускають сечу по своїх крилах і, змахуючи ними й утворюючи тим самим пару, досягають потрібного охолоджувального ефекту. Енґельгардт злегка кашлянув і задумливо усміхнувся, з його горла пролунав невиразний тихий звук.

Ця жінка змусила його засоромитися, незважаючи на те, що їй було далеко за п’ятдесят; попри свою огрядність, була вона надзвичайно привабливою і зналася на тому, як своєю приємною мімікою, ледь помітними, але рішучими рухами справити глибоке враження. Можливо, Енґельгардт був аж надто вражений (Емма Форсайт як ділова жінка не сиділа б там, якби не була втричі більш рафінованою, ніж колеги-чоловіки), оскільки трохи вагався, перш ніж згадати про листування з губернатором Галем, а потім озвучив свої наміри: збирати врожай кокосів і займатися торгівлею супутніми продуктами, тобто не лише копрою — він хотів би виробляти також креми й олії, які з відповідними етикетками надсилатиме в метрополію. Власне, навіть робити шампунь, як йому уявлялося; він змальовував принади ароматної кокосової есенції у волоссі дам вишуканого берлінського товариства, цілячи в те, що пані Форсайт, зрештою, теж жінка, котра час від часу сумує за місцями, де не бракує опери, екіпажів та розкішних сидячих ванн із гарячою проточною водою, з ароматом вишуканих парфумів. Ну й взагалі, додав Енґельгардт, він приїхав у Німецьку Нову Гвінею, щоби створити своєрідну колонію для уславлення кокосового горіха.

Королева Емма не зауважила останнє речення Енґельгардта, промовлене дещо тихіше, ніж його плани стосовно господарчого використання cocos nucifera. Та й лестощі з кокосовим шампунем не справили на неї щонайменшого враження. Він хоче придбати плантацію? У неї є те, що йому треба. Маленький острів! Однак, можливо, Енґельгардт хотів би спочатку ознайомитися із землями тут, у глибині цього острова, загалом у важкодоступному місці, зате тут плантація більшої площі. Залежно від погоди туди чотири або п’ять днів дороги, за добру сотню кілометрів від транспортних шляхів Гербертових Висот, кокосова плантація площею тисяча гектарів, її власник, треба зауважити не приховуючи, з’їхав з глузду, облив себе, свою родину і трьох чорних працівників дьогтем і підпалив. Ту плантацію, з огляду на розмір, можна взяти майже задарма, оскільки в стані цілковитого душевного розбрату власник і не згадав про неї в заповіті (написав лише, що «вона вбиває всіх»), а тому володіння відходить Німецькій імперії, буквально — фірмі «Форсайт & Со», очільниця якої сидить перед ним.

А на острові Кабакон, продовжувала вона, є заледве сімдесят п’ять гектарів кокосових пальм, зате він лежить лише за кілька морських миль від Гербертових Висот, у дещо північніше розміщеному Нойлауенбурзькому архіпелазі. Перевага острова в тому, що легко як контролювати його, так і займатися там господарчими роботами. Потрібно лише збирати кокосові горіхи і перероблювати їх, врожай можна доставляти човнами до Гербертових Висот на продаж, а також не потрібно, на відміну від плантації тут, у глибині острова, долати важкий і небезпечний шлях через джунглі. Та й взагалі, який же це диво-острів, замріялася вона. Щороку жителі Кабакону відправляють у море каное, прикрашене зеленим листям і навантажене мушлями-грошима, щоб цим відшкодувати рибам утрату їхніх упійманих родичів. А на весіллях є особливий звичай: