Летиція Коломбані - Коса. Сплетіння долі

href="#n_26" title="Кватро Канті (з іт. буквально – Чотири Кути) – народна назва П’яцца Вільєна, однієї з центральних площ Палермо.">[26] вони приєднуються до кортежу та натовпу шанувальників святої Розалії. На площі – справжнє людське море: всі зібралися тут прославити Заквітчану Діву, гігантську статую якої проносили вулицями. У липні в Палермо досить спекотно і все місто з його широкими проспектами заливає виснажлива задуха. Джулія задихається в цьому натовпі. Вона відчуває, як у вухах починає гудіти, а перед очима все розпливається.

Скориставшись тим, що мама зупиняється, аби привітатися з сусідкою, яка цікавиться станом papa (ця новина облетіла вже весь квартал), Джулія відходить убік від процесії. Вона ховається в затінку на бічній вуличці та підходить до фонтана, щоб освіжитися. Дихати після цього знову стає легше. Коли вона приходить до тями, то чує голоси, що лунають трохи вище вулицею. Двоє carabinieri[27] в однострої зупинили темношкірого чоловіка. У нього міцна статура і чорний тюрбан на голові, який охоронці порядку вимагають зняти. Чоловік бездоганною італійською мовою, у якій, проте, відчувається іноземний акцент, заперечує їм: він нічого не порушує, навіть готовий показати свої документи, але поліцейські його не слухають. Вони нервуються, погрожують забрати його до відділку, якщо він і далі відмовлятиметься виконувати наказ: хтозна, кажуть вони, може, він ховає зброю під своїм тюрбаном, а в цей святковий день, коли на вулицях повно людей, нічого не можна лишати поза увагою. Чоловік опирається. Цей тюрбан, мовляв, – то ознака приналежності до релігії, і знімати його на публіці заборонено. Тим паче, що це не заважає їм перевірити його особу, продовжує він, на фотографії у паспорті він так само в тюрбані – цей привілей наданий сикхам італійським урядом. Джулія стурбовано спостерігає за цією сценою. Чоловік дуже гарний: спортивна статура, тонкі риси обличчя, темна шкіра та на диво світлі очі. Йому близько тридцяти років, не більше. Carabinieri підвищують голос, один із них починає штурхати затриманого. Скрутивши його, вони ведуть сикха в напрямку поліційного відділку.

Незнайомець не опирається. Коли карабінери проводять його повз Джулію, вигляд у нього гідний і водночас відсторонений. На мить їхні очі зустрічаються. Джулія не відводить погляд – незнайомець так само. Трохи згодом вони зникають за рогом.

– Che fai?![28] – лунає з-за спини голос Франчески, змушуючи її мало не підстрибнути від несподіванки. – Ми тебе скрізь шукаємо! Andiamo! Dai![29]

Джулії, хоч як їй шкода, доводиться приєднатися до ходи разом зі старшою сестрою.

Увечері вона ніяк не може заснути. Образ темношкірого чоловіка не йде їй з голови. Вона не може втамувати хвилювання, змучуючи себе запитаннями: що з ним сталося, що йому зробили поліцейські? Вони допитали його, може, навіть побили? Чи вислали назад до батьківщини? Думки розбігаються від марних припущень. Втім, одне питання пригнічує її дужче за інші: чи слід було їй втрутитися? І що вона могла зробити? Вона відчуває себе винною за ту пасивність. Дивно, але вона не може збагнути, чому доля цього незнайомця так її цікавить. Якесь невідоме почуття оселилося в її серці, коли він подивився на неї, – почуття, з яким вона досі не стикалася. Може, це допитливість? Чи співчуття?

Хіба що це якесь інше почуття, назви якого вона ще не знає.

Сара
Монреаль, Канада

Сара знепритомніла просто в залі суду. Спочатку її фраза обірвалася на півслові, наче їй перебило подих, тоді вона обвела поглядом приміщення, немов раптом перестала розуміти, де перебуває. Жінка спробувала продовжити свою промову, незважаючи на разючу блідість обличчя та тремтіння рук, що виказували її стан. Але в неї потемніло в очах, ніби якась туманна полуда застелила їй зір, а дихання пришвидшилося та зробилося уривчастим. Серцебиття, навпаки, сповільнилося, і кров відлила від обличчя, мов води потічка в пересохлому річищі. Тоді Сара й упала, втративши рівновагу, майже так само, як свого часу розсипалися башти-близнюки Всесвітнього торгового центру, які називали колись непохитними. Вона впала в цілковитій тиші, не протестуючи, не благаючи про допомогу. Жодного звуку не зірвалося з її вуст – так падає картковий будиночок: тихо, майже граційно.

Коли вона знову розплющила очі, то побачила чоловіка в уніформі рятувальника, що схилився над нею.

– Вам стало зле, мадам. Вас привезли до шпиталю.

«Мадам», – звернувся до неї той чоловік. Сара ледве прийшла до тями, та все ж звернула увагу на цю деталь. Вона ненавидить, коли її називають «мадам» – це слово обпікає її, мов ляпас. У конторі всі знають: до неї можна звернутися «пані» чи «мадемуазель», у жодному разі не «мадам». Вона двічі була заміжня, але й двічі розлучалася, тож це більше не рахується. Крім того, Сара терпіти не може це слово, що означає – «ви вже не молода, не юна панянка, а перейшли до категорії старших жінок». Вона ненавидить анкети, в яких доводиться відзначати вікову групу, до якої належить. Зі спокусливою категорією 30–39 довелося розпрощатися, змінивши її на значно менш привабливу 40–49. Своїх сорок років Сара не помітила. Так, їй нещодавно було тридцять вісім, потім навіть виповнилося тридцять дев’ять, але на сорок років вона аж ніяк не сподівалася. Вона не очікувала, що це станеться так швидко. «Після сорока років молодість закінчується», – пригадала Сара фразу Коко Шанель, вичитану в якомусь із жіночих журналів, який вона тієї ж миті закрила. Через це вона не змогла прочитати закінчення речення: «Проте незрівнянною можна лишатися в будь-якому віці».

– Мадемуазель, – одразу ж виправляє Сара, підводячись.

Вона намагається звестися на ноги, але рятувальник зупиняє її обережним, проте водночас владним жестом. Вона протестує, згадуючи про розгляд справи – важливої та надзвичайно термінової, як це завжди буває.

– Ви поранилися, коли падали. Треба накласти шви.

Біля неї стоїть Інес, молода практикантка, яку вона взяла собі в помічниці. Асистентка повідомляє їй, що засідання суду було перенесено. До того ж вона зателефонувала до офісу та відклала всі наступні зустрічі Сари – Інес, як завжди, ухвалила швидке та ефективне рішення. Одне слово – ідеальна помічниця. Вона здається стурбованою станом Сари, пропонує побути з нею в шпиталі, проте начальниця вирішує, що краще відправити її до офісу – там із неї буде більше користі, принаймні вона зможе підготувати документи до завтрашнього засідання.

Чекаючи прийому у відділенні невідкладної допомоги Chum, Сара впіймала себе на думці, що, незважаючи на свою досить милу назву, в Університетському лікарняному центрі