Рута Богдан - Коли настане день

class="book">Соломія з розчаруванням у погляді, яке вона не встигла приховати, врешті решт закінчила складати свою ковдру та надягла наплічник. Гордій із посмішкою в очах підморгнув Олексі. Хлопець, стиха посміхаючись, піднявся і теж узяв свій наплічник. Гордій перекинув через плече свою сумку. Вони рушили з галявини у напрямку лісу, аж раптом на плече до Гордія всівся голуб. Він щось загелготів мольфарові на вухо, і його погляд ставав усе похмурішим. Нарешті голуб замовк. Гордій зняв його з плеча на долоню.

— Дякую. Я скоро буду, — сказав він птаху.

Голуб подивився на мольфара і кивнув. Гордій підкинув птаха уверх, і той злетів у повітря. Всі троє дивилися, як він зникав у ранковому небі. Соломія та Олекса перевели стривожені погляди на Гордія.

— Щось сталося? — запитала Соломія.

— Те, що я й очікував. Вони намагаються нас роз’єднати. У селищі багато хворих, наслали якусь хворобу. Я маю з’ясувати, що саме, і допомогти людям.

— Так, ти потрібен там. Не хвилюйся, ми впораємось, — сказала дівчина.

— Не сумніваюсь, — відповів Гордій.

— Щасти! — промовив Олекса.

— І вам! Я докладу всіх зусиль, аби якнайшвидше повернутися.

Соломія кивнула Гордієві, потім підійшла до нього, і вони обійнялися. Чоловік погладив її по голові, неначе маленьку дівчинку. Олекса та Гордій потисли один одному руки та теж обнялися. Мольфар вдарив палицею об землю і раптом зник. Соломія та Олекса подивилися один на одного, потім мовчки покрокували через галявину до дерев.

* * *

Гордій зайшов до першої від лісу хати, що стояла обабіч села. Йому назустріч вийшла жінка. Вона подивилася на мольфара зляканими очима.

— Що у вас трапилось? — запитав Гордій.

— Люди стали хворіти, якась пошесть раптом напала, — схвильовано відповіла жінка. — Лихоманка трусить, живіт болить.

— Багато хворих у селі?

— Майже в кожній хаті.

Гордій пройшов за жінкою до сусідньої кімнати. На ліжку лежав хлопець років дванадцяти. Він подивився на Гордія великими карими очима і перевів погляд на матір.

— Скільки він вже хворіє? — запитав Гордій.

— Другий день.

— І що, ознаки у всіх схожі?

— Так. Гордіє, прошу, допоможи! В мене ж одненький синок тільки.

— Не хвилюйся, ми дамо цьому раду.

Мольфар вийшов до сусідньої кімнати. Жінка рушила за ним.

— Увечері принесу зілля.

Гордій пройшов по селу, і майже в кожній хаті були хворі — діти, чоловіки, жінки. Потім він покрокував до своєї хати. На подвір’ї його чекав великий чорний кіт. Він щось невдоволено буркнув і подивився на Гордія.

— Ну пробач, — відповів мольфар. — Ти ж знаєш, в нас важлива справа.

Кіт знову щось муркнув і підійшов до Гордія.

— Заходь, погодую. А то однією мишатиною не наїсися. І молочка ж треба, — сказав Гордій і пропустив кота усередину.

Він налив коту молока з бутля, що приніс із села. Кіт вдячно муркнув і заходився хлебтати. Тим часом Гордій почав вибирати пучечки зілля, що висіли попід стріхою. Він обходив хату, відчіплював той чи інший пучечок, і складав усе на столі. Потім дістав великий казан, поклав до нього трави, залив окропом і поставив посудину у піч. Лише увечері він дістав відвар, промовив над казаном молитву і розлив темну рідину у декілька скляних пляшок.

Гордій заходив у кожну хату, де були хворі. Він наливав відвар у посудину, яку давали господарі, і казав, як його потрібно вживати. Коли мольфар обійшов усі хати, широкими важкими кроками рушив до лісу. Він ішов усе далі й далі, заглиблюючись у хащі. Нарешті Гордій вийшов до невеликої кам’яної скелі, що самотньо стирчала посеред дерев. Він почав уважно вдивлятися в траву. Нарешті зупинився і підняв щось з землі. На долоні у нього лежав білий камінь. Гордій стис його у руці і покрокував далі. Вийшовши на гору, він став обличчям до сонця, що вже заходило за верхівки. Мольфар простяг долоню, тримаючи на ній камінець, і почав промовляти заклинання. Його голос звучав усе голосніше, і луна розносила слова далеко в гори. Закінчивши обряд, Гордій пожбурив камінь униз. Постоявши ще кілька хвилин на верхівці, мольфар рушив до своєї хати.

Ніч він провів, крутячись у ліжку. Під ранок не витримав. Піднявся, одягся і пішов прогулятися. Гордій крокував стежкою поміж маленьких клаптиків городів, огороджених невисокими тинами. Він піднявся по стежці і пішов по крутому схилу наверх. З гори відкривався чудовий пейзаж. Чоловік присів на траву і випростав ноги. Пташки вже попрокидалися і щосили сповіщали про прихід нового дня. Гордій дуже любив ці вранішні години, коли сонце тільки-но з’являється з-за горизонту, розфарбовуючи небо в чудові кольори, коли замість нічної тиші повітря раптом наповнюється гомоном і різнобарвними звуками. Та цього разу він наче не помічав усього цього. Він сидів, замислено дивлячись на гори попереду, вкриті густим лісом, але бачив зовсім іншу картину.

* * *

Маленька хатка карпатського мольфара Назара Ярко самотньо притулилася біля невисокої скелі. Поряд текла неширока гірська річечка. Гордій вийшов із хати, тримаючи велике залізне відро. На порозі стояв якийсь парубок, на вигляд трохи старший, ніж він сам, приблизно років шістнадцяти. Темне довге волосся розсипалося по плечах, чорні очі горіли чи то від довгої дороги у цей захований від людей маленький світ, чи то від якихось думок — хто знає.

— Тут живе мольфар Назар Ярко? — запитав хлопець.

— Так. — Гордій з цікавістю глянув на хлопця. — Що тобі потрібно?

— Поговорити, — спокійно відповів незнайомець. — То він вдома?

— Немає. Буде через три дні.

В очах хлопця промайнуло розчарування.

— Що ж… То я його зачекаю.

Гордій пильно поглянув на нього. Він був на навчанні у Назара усього рік і ще не володів добре вмінням читати думки. Проте він відчув якесь напруження та внутрішню силу, яка йшла від цього хлопця.

— То ти на лікування