Колектив авторів - Відлуння любові: жінки

обважувати своєю персоною!» Вперше він вибачився і, ніби жартома, написав: «А інші жінки, довідавшись, де я мешкаю, самі у гості набиваються…» «Ну, то їх і запрошуй», — ображено відповіла я. Він м’яко перевів розмову на щось інше. Але листування тривало, і я звикла до свого Педро, а по-справжньому — львів’янина Петра, який мимоволі став заробітчанином, бо чинне законодавство не було в змозі забезпечити йому (та хіба ж тільки йому?) достойне життя.

І врешті-решт ми зрозуміли, що більш за все хотіли б зустрітися, бо кохаємо один одного. Квіток на літак до Парижу він замовив мені через інтернет. Не буду описувати ті довгі збори, коли я гарячково перебирала сукні, спідниці, брюки…

Та ось все позаду. Я лечу! Ніби спокійно дивлюся на білі пухкі хмаринки, а серце налякано калатає; закрию очі, а думка лише одна: як воно буде?

Літак знизився. Пішов на посадку. Салоном пройшли люб’язні стюардеси. До розчинених дверей подано трап. Пасажири поспішають. Натовп біля дверей. А я… я сиджу у кріслі і мене трусить.

— Вам зле? — звертається до мене симпатична білявка.

— Ні, то я так… замислилася. Вибачте, — і прожогом кидаюся до трапу, ледь не забувши свою гарненьку торбинку. В останню мить повертаюся, хапаю її, спускаюся по трапу…

У залі очікування гамір і товчія. Приємний жіночий голос щось наголошує різними мовами. Я розгублено озираюся. Де ж він? Обіцяв же чекати біля входу до кав’ярні. Знервовано кручу головою. Не бачу! Коли, ледь не плачучи, невпевнено посувалася до виходу, до мене наблизився огроменний букет червоних троянд. З-за букета з’явилася чиясь рука, підхопила чемодан… Тільки-но я відкрила рота, як і чемодан, і букет опинилися на землі, а я — в міцних, надійних обіймах. Тільки й вимовила:

— Петре, ти?

За поцілунками забулася образа, страх, хвилювання…

Не пам’ятаю, як дісталися квартири, що він знімав десь у передмісті, що їли, пили, про що розмовляли… Лежачи в його обіймах, таких надійних і рідних, мріяла про те, щоб ця казка ніколи не закінчувалася.

Разом ми поринали у темряву…

Солодку…

Вологу…

Ніжну…

Нижче…

Ще нижче…

Сковзнути…

Дух завмирає…

Затриматися?

Ні, ні, не треба!

Тепер ми разом поринали у ніжність, наче теплу воду, грілися у промінцях турботи, протягувала руки назустріч мрії… Тої, що збулася.

м. Дніпро

Еліна Заржицька, Ольга Рєпіна
Я зроблю його щасливим…

Перепитавши на зупинці декількох бабусь, як дістатися приймальної комісії університету, Люда зупинила вказану маршрутку. За давньою дитячою звичкою подивилась на номер. Швидко склала цифри: 7 і 5 та 3 і 9. Сума цифр співпала. Вона зраділа. Загалом, їй завжди таланило, коли сума цифр у номері маршрутки співпадала. Тому, простягнувши водієві зарані приготовані гроші, ввічливо попросила:

— Зупиніть, будь ласка, біля Інституту журналістики.

— До нього ще далеченько, — не відриваючи очей від дороги, повідомив водій.

— Тому й прошу, бо приїжджа і Міста не знаю, — наполягла Людмила.

— Добре. Тільки ви мені нагадуйте, бо можу й забути, — буркнув водій і голосніше увімкнув радіо.

Дівчина їхала незнайомими вулицями, але, замість того, щоб милуватися містом, заглибилася в нелегкі думки.

Доля в неї була нелегка. Батько полюбляв не сім’ю, а горілку. Матері, щоб так-сяк заробити на життя, доводилось вранці мести двір, а ввечері ходити мити підлогу в сусідній школі. Потім, від розпуки та поневірянь, мама й сама разом із чоловіком почала прикладатися до чарки. Якось, зимовим днем, повернувшись зі школи, Люда знайшла батьків мертвими, бо отруїлися вони чи то неякісною горілкою, чи іншим незрозумілим питвом… Доки вирішувалася її доля, невідомі люди заселилися в їх маленький дім, і вона залишилася на світі сама-самісінька та без житла.

Дівчинку відправили до спеціалізованого інтернату, бо виявили в неї задавнену хворобу — слабкі легені. Там вона й зустріла вчительку молодших класів Марину Владиславівну, котра й стала чи не першою людиною, яка щиро полюбила маленьку сирітку. Потім ця добра жінка оформила документи, забрала Людмилу Підлесну до себе й стала їй справжньою мамою.

Вони жили душа в душу, доки Марина в гостях у подруги не познайомилася з її двоюрідним братом, який приїхав погостювати аж із сусідньої країни. Огрядна й спокійна, Марина одразу стала до душі приїжджому. Та і він запав їй у серце. Марина довго вагалася, але кохання перемогло, і жінка дала згоду на переїзд. Проте, забрати із собою Людмилу наречений відмовився. Порядність не дозволила Марині покинути прийомну дочку напризволяще. Не зважаючи на незадоволення майбутнього чоловіка, вона переписала однокімнатну «хрущовку» на Люду, якій на той час вже виповнилося вісімнадцять років.

Чи то доля зглянулася над сиротою, чи дало взнаки наполегливе та старанне навчання, але найвищі бали, отримані по всім трьом предметам на тестуванні, дозволяли сподіватися, що мрія Людмили стати журналістом таки виповниться. Вона вирішила подавати документи тільки до Інституту журналістики самого поважного Університету.

З Віталієм, найдорожчою для неї людиною, дівчина познайомились три місяці потому. Засидівшись у подруги, вона бігли темною вулицею, де її перестріли хлопці на підпитку. Спочатку ніби ввічливо запросили на гостини, а потім почали хапати за руки, тягти кудись.

Поміч прийшла несподівано. Віталій відбував строкову службу у рідному Людиному місті. Одним з вільних вечорів він повертався до казарми, але почув тоненький крик, завернув за ріг… Нападників було розкидано за мить, дівчина врятована, супроводжена додому…