Санфіров - Рута

— Та ні.

— А я візьму, — Борис пригальмував, узяв склянку з таці, подякував та у кілька кроків наздогнав супутника. — Знаєш, я в Афгані своє вже відстріляв, — він обережно сьорбнув гарячий чай, потім помішав його дерев’яною паличкою.

— Ти був у Афгані? — витріщився на нього Андрій.

Борис кивнув і знову сьорбнув:

— Був. Тому й кажу, що треба інакше. Бо бачив, до чого можна дійти, якщо не зупинитися. Ти що, гадаєш, Росія не скористається моментом, так само, як Радянський Союз тоді в Афгані?

— Ну, ми не Афганістан, — Андрій дещо розгубився від почутого. — Та й потім, Європа не дозволить.

— Європа, — скептично повторив Борис. — А можна я тебе запитаю?

— Про Європу?

— Ні, про тебе.

— Та запитуй, — знизав плечима Андрій.

Борис вказав пальцем на битку за його спиною:

— Ти оце палицю за плечами носиш, а сам такий лагідний, усіх мириш. Я мало Семенові по морді не дав — ти зупинив. Щось воно купи не тримається.

Андрій і сам відчував цю суперечність, але у відповідь миролюбно посміхнувся.

— У мене робота така. Іноді клієнтові хочеться дати по морді. Але в рекламі це точно не шлях до перемоги.

Борис іще раз відпив чай і допитливо глянув в очі товаришу.

— Ну а на Майдані?

Під цим поглядом Андрій сповільнив крок і зітхнув:

— Річ у тім, що я колись був на іншому боці.

— Тобто? — не зрозумів Борис.

— Тобто у лаві солдатів проти демонстрантів.

— Та ти що?

— У дев’яносто першому, в Литві. Я тоді точно таким молодим бараном був, як ті, що зараз проти нас стоять. Ну й сам розумієш, мені вдарити мента — те саме, що вдарити себе. Самобойство.

Борис не спускав з нього допитливого погляду:

— А там ти тоді... ну як це сказати?

— Бив людей? — прочитав його думку Андрій.— Ні, не бив. Там теж було таке відчуття, що стоїш сам проти себе. І маєш сам себе бити. А потім почали стріляти й убили дівчину, у мене на очах. Не я вбив, звісно, але виходить, що і я теж. Ну, це як ти в Афгані. Наказ і все таке.

— Зрозуміло, — Борис опустив погляд. — Ну а з биткою тоді навіщо ходиш?

Андрій помацав рукою свою зброю за спиною, немовби перевіряючи, чи вона на місці.

— А це не для ментів. Це для титушок. Шпану треба бити, іншого вони не розуміють.

— Це точно, — тут уже Борис мусив погодитися.

Людей не переробиш. Тому влада у боротьбі з громадянами застосовувала перевірені десять років тому способи. Ще під час Помаранчевої революції вони збирали мітинги на підтримку Януковича, копіюючи дії майданівців. Спочатку на ці мітинги привозили невільників — працівників бюджетних організацій, вчителів і дрібних чиновників, які не можуть відмовити наполегливим проханням начальства вийти на мітинг, бо совкове рабство, на жаль, розчинене у теперішній Україні, як цукор у чаї — немає куточка, де б воно не відчувалося. Втім, із часом вони почали застосовувати й ринкові механізми, а саме платити гроші охочим постояти та повимахувати синіми прапорами. Поступово це явище набрало такого масштабу, що з регіонів до Києва виїздили цілі колони автобусів, ну а щоб у столиці демонстранти замість протестувати не розбіглися по магазинах, їх ділили на десятки, призначали бригадирів і виплачували гроші тільки в кінці акцій. Звісно, такі протести не могли бути ефективними, тому влада зробила наступний крок. І це була ставка на спорт — різноманітні секції боротьби, боксу, самбо, карате, спортивні клуби та просто ватаги охочих почухати кулаки були взяті під опіку бізнесменами, близькими до Януковича. Їм пропонувався обмін: ми вам гроші та спортивне обладнання, ви нам живу силу, щоб боротися з націоналістами та «фашистами». Що може бути краще — бити беззбройних людей і вважати себе борцем із фашизмом?

Проте перші зіткнення, які почалися ще до Майдану, показали, що новітні герої-«антифашисти» готові проливати лише чужу кров, а зустрівши серйозний опір, одразу відступають. Ну немає в них честі колишніх німецьких рейтарів, які воліли загинути, щоб не зганьбитись і не зашкодити репутації інших рейтарів, яких через зраду колег просто припинять наймати. Бо зосередившись на набиванні кулаків, ідеологи та практики української контрреволюції геть не займалися духом бійців, а саме дух перетворює купу м’язів на воїна. Втім, можливо, вони мали рацію, бо який воїн піде бити мирних людей? В результаті мешканці головного табору титушок у Маріїнському парку не стали провладною силою, яка грудьми захищає того, хто платить, а перетворилися на зграї шакалів, які рискають навколо Майдану, вистежуючи самотніх, слабких та беззахисних і на них уже виміщають всі свої комплекси та брак військового духу.

А проти шакалів палиця залишається найпростішою та найнадійнішою зброєю, лише її наявність відбиває бажання наближатися.

Перевіривши битку за плечима, Андрій опустив руку, і тут раптом відчув у кишені вібрацію телефона. «Слава Богу, Рута!» — одразу промайнула оптимістична думка, пальці самі собою видобули апарат із кишені. Однак на екрані світився не виклик, а лише есемеска з незнайомого номеру.

Знявши рукавичку, Андрій тицьнув пальцем в іконку та прочитав:

— «Ви зареєстровані як учасник масових заворушень».

Він подивився на Бориса й у відповідь зустрів точно такий запитальний погляд.

— На понт беруть, — врешті вирішив Борис. — У нас номери не прив’язані до паспортів. Це просто психологічний тиск.

— У мене прив’язаний, — Андрій заховав телефон до кишені. — Це корпоративний номер, моя фірма має на нього контракт.

— Значить мобільні оператори танцюють із СБУ, — підсумував Борис і зітхнув.

— Значить танцюють, — погодився Андрій і раптом плюнув собі під ноги. — Ну і чорт з ними. Нам воно до чого? Нам своє робить.

— Ну і хай собі як знають, божеволіють, конають, — продовжив Борис і поплескав товариша по плечі, — нам своє робить?

— Всіх катів до ‘дної ями! — підхопив Андрій віршик із радянської шкільної програми, і вони разом засміялися.

Український дім домінує над Європейською площею, але водночас вулиці оточують його з усебіч, роблячи вразливим. Тому загострення ситуації відчувалося тут на кожному кроці. Біля великих вітрин, що охоплюють перший поверх, четверо хлопців укладали мішки з будівельним сміттям, щоб захистити скло від ударів. П’ятий стурбовано дивився у