Олег Коцарев - Люди в гніздах

— Та рисую.

— А десятку не нарисуєш.

— Нашо воно мені.

— Не нарисуєш.

— Можеш сам нарисувать.

— Поспорим, що не нарисуєш?

Копія ішла, як кіт по маслу. Або як кіт у маслі, хоча коту в маслі йти нема куди й нема чого. Написи й траурні темні візерунки по льоду лягали на папір. Обурено вигиналася краватка Леніна. Одиничка стирчала довгим носом, що хотів усе на світі дізнатися й квапився все розпатякати. Звісно, підводив папір. Були деякі інші недоладності. Не та літера, кривувате око, орнамент не туди заліз, але то все дрібниці. І в призначений день Андрій програв суперечку та мусив оплатити найближчий похід у кіно й на танці. Зате одержав траурну десятку червінців як сувенір — зберігати таке вдома Вітьку все одно не хотілося, краще батькам його не бачити.

А в неділю Андрій без зайвих рефлексій відніс «купюру» на базар і розрахувався нею, попередньо поблукавши серед рундуків і жінок у білих хустках.

Пов’язали Андрія того ж дня, але зовсім не з вини художника, а з вини неба: пішов дощ, папірець трохи намок — і, на превеликий подив продавчихи, з нього вмить змило всі слова й малюнки. Вмить змило і за мить вмило. Не малюйте гроші тушшю! Наступного разу спробуйте олійні фарби.

Схопили його в скверику біля руїн церкви, на тому місці, де впав із даху тракторист, який помагав валити храм і збирався скинути згори дзвони. Андрій швидесенько здав друга Вітька, але встиг пояснити, що це була лише гра.

Чомусь слідчий пожалів хлопців. Може, якби почергувати коло воріт його двору, і стало б ясно, чому, а може, й це б не допомогло.

— Шуткують вони, ха! Зараз ідіть геть, а я вас на олівець узяв і ще подумаю, що з вами робити.

За кілька днів Віктор не вигадав нічого кращого, як «завербуватися» працювати на завод у Дніпропетровську.

Кожен стиль, час і місце мають свою неповторну геометрію. Трикутник над вікном барокового магістрату (хай і найпізнішого-найбілішого) дуже відрізняється від трикутника над вікном класицистичної гімназії. В першому нижні кути більші, вони ненав’язливо випружинюють погляд спостерігача вгору, натякаючи як не на готику, то вже бодай на пагорби з готичних ікон. У другому — верхній кут із полегшенням сідає на шпагат і навіть не помічає, що трохи придушив своїх нижчих братів. Так само ні з чим не сплутаєш пропорції модерну, сецесії, відстані між вікнами, повороти стін, форми вікон і підвіконь. Навіть якщо цей модерн геть провінційний, без жодних прикрас і «ліній краси», якщо це тільки суцільні квадрати і прямокутники, вліплені десь при залізниці під Вроцлавом чи при цукровому заводі в Тітчині.

[1961 р.]

Під цим домом із дивною адресою «Територія цукрового заводу, будинок 1», мій батько в дитинстві грався в дивну гру (це вже коли інші діти пішли, й ні з ким було гуляти в класики, запускаючи битку — клезю). Водив курячою кісткою — її не треба шукати — сама має знайтися — по пухлині на нозі, під коліном, говорив таємні слова, перекидав кістку через плече та закопував у лиш йому відомому місці. Наступного дня все спочатку. Так сказала робити бабуся Приня. І через це потім ой як здивуються лікарі: а от уже й не треба робити операцію! Добре!

Неписьменна, вона малювала йому «наречених» — дівчат із бантиками замість губів. А в паспортах вони з чоловіком замість підписів ставили хрестики. І тим завзятіше показували атестат сина-відмінника Івана. Чорнявий красень, він і вірші писав про те, як сестра розбила глечик, і вчився добре, а от в армії помер після невдалої операції.

Баба Приня виливала в темряві, що задивилася на свічку з усіх закутів і дзеркал, віск у воду, шепочучи м’які слова про те, куди саме має втекти страх. Віск застигав у цікавих фігурках.

— Бачиш, це собака! І зовсім не страшний.

Собака відпливав ліниво-задоволено, мов кинутий посеред річки човен.

— Попльив, — тихо казала Приня з тією самою ледь м’якуватою ль, не аж такою вже, виявляється, й полтавською. Цей звук теж падає до води та рушає слідом за собакою. А от сама Приня, попри деякі загальновизнані віддавна характеристики «відьом», плавати не вміє. Як і її дочка, бабуся Шура, що привезе мені військо іграшкових курей.

Шепотіла до ґулі на яснах. Це — «зубище». В’язала нитку. Підпалювала на склі «фунтик» паперу й отриманою жовтенькою смолою мастила зуби. Так довго читала молитви, що сам собою приходив тягучий сон.

Фотографія якраз на тому місці, де розстрілювали поранених кавалеристи, що гасали на конях по сходах. Біля розваленої стіни. Різні жінки, молоді, старі й зрілі, з Коцаревих, Пархоменків і Галиченків. А ще збоку Віктор. Хто стоїть боком, хто нахилився, хто замислено взявся за підборіддя. Але вся композиція клином збігає до Приньки, вона — ніби око перевернутої піраміди, стоїть нерухомо, рівно, впершись у глядача темно-магнітними очима. Вона не світиться, проте притягує весь довколишній простір.

Пора додому, на Попивку. Це село і Тітчин скліщені наглухо й остаточно, мов два мертві жуки. І, може, саме тому стосунки між ними не такі вже й прості. Та й подумати: Попивка — якесь село, а Тітчин — ціле селище! В ньому навіть три заводи: цукровий, хлібний і спиртовий. Із очевидними наслідками такого поєднання. З особливою інженерною культурою, вершиною якої став знаменитий тітчинський спиртопровід.

ІЗ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ ІНЖЕНЕРНОЇ ДУМКИ (КИЇВ, ВИД-ВО «НАУКОВА ДУМКА», NN рік):

[1999 р.]

Тітчинський спиртопровід — конструкція, реалізована директором Спиртового заводу селища Тітчин Курської області Російської Федерації (колишня північна частина Слобідської України), Єрухановим М. П., спільно з головним інженером цього підприємства (ім’я невідоме). Являв собою систему труб від резервуарів заводу до помешкання директора, де вона пролягала поряд із трубами водопостачання та виходила безпосередньо у кухонний кран. Тітчинський спиртопровід дозволяв директорові заводу набирати спирт для внутрішнього споживання просто з крану, що забезпечувало якісно новий рівень побутового