Іван Антонович Єфремов - Зоряні кораблі

ядро, вкрите крижаною оболонкою десять тисяч кілометрів завтовшки. А довкола — щільна атмосфера двадцять п’ять тисяч кілометрів завтовшки, непроникна для сонячних променів і насичена отруйними газами — аміаком та метаном. Отже, під такою атмосферою — одвічний морок, мороз до ста п’ятдесяти градусів і тиск на мільйон атмосфер… Страшно й уявити собі…

— Я теж гадаю, — перебив Шатров, — що в нашій планетній системі немає побратимів нам по думці. І я…

— От бачите. На наших планетах, виходить, немає, а з далеких зоряних систем прилетіти неможливо. То звідки ж могли взятися ці прихідці? Ось у чому неймовірність!

— Ви мене не дослухали, Ілле Андрійовичу. В мене хоч і немає вашої ерудиції у найрізноманітніших галузях, та я міркував загалом так само. Адже зірки не стоять непорушно. Вони переміщаються всередині нашої Галактики, а сама Галактика обертається, та до того ж ще й уся рухається кудись, як і весь незліченний загал інших галактик. Протягом мільйонів років могли відбуватися істотні наближення і розходження зірок…

— Ну, це навряд чи допоможе нам. Адже простір Галактики такий великий, що наближення саме нашої Сонячної системи до інших має практично нульову ймовірність. Та і як розгадати ці зоряні шляхи?

— Це теж правильно, але правильно тільки в тому випадку, якщо рухи зірок не закономірні, не підкорені якимось певним шляхам. А якщо вони закономірні? І якщо цю закономірність можна вирахувати?

— Мм!.. — скептично промимрив Давидов.

— Гаразд, я відкриваю свої карти. Один мій колишній учень, що втік з третього курсу од математичних наук в астрономію, зайнявся питанням руху нашої Сонячної системи в межах Галактики і створив цікаву, добре обгрунтовану теорію. Розповім коротко. Наша Сонячна система описує всередині Галактики величезну еліптичну орбіту з періодом обертання в двісті двадцять мільйонів років.

Ця орбіта дещо нахилена відносно горизонтальної площини — екватора зоряного «колеса» нашої Галактики. Тому Сонце з планетами в перший період прорізує завісу чорної речовини — застиглої пилової та уламкової матерії, — що повисла в екваторіальній площині «колеса» Галактики. Тоді воно наближається до згущених зоряних систем деяких зон. А в такому випадку можливе зближення нашої Сонячної системи з іншими невідомими системами, зближення таке значне, що переліт стає реальний…

Давидов, не рухаючись, слухав друга, рука його заклякла на бінокулярній штанзі.

— Така ця теорія, — вів далі Шатров. — Я щойно повернувся з місця загибелі свого колишнього учня, де розшукав його рукопис. Хлопець загинув у сорок третьому… — Шатров спинився, запалив цигарку. — Так, теорія показує нам тількиможливість, — підкреслив він останнє слово, — але ще не дає права вважати неймовірне за реальний факт. Проте, коли ми бачимозіткненнядвох абсолютно незалежних спостережень, це свідчить, що ми на правильному шляху. — Шатров картинно випростався й задер догори підборіддя. — В теорії мого учя так і сказано, що наближення Сонячної системи до центральних згущень галузки внутрішньої спіралі Галактики відбулося приблизносімдесят мільйонів років тому!

— Єхидна сила! — вимовив Давидов свою улюблену лайку.

Шатров урочисто провадив далі:

— Одне неймовірне, зіткнувшися з іншим, перетворюється на реальне. Я вважаю, що маю право твердити: в крейдяному періоді наша планетна система наблизилася до іншої, населеної розумними істотами — людьми в розумінні інтелекту, і вони переправилися із своєї системи на нашу, як з корабля на корабель в океані. А згодом, на величезному протязі часу, ці кораблі розійшлись на неймовірну відстань. Вони — ті, з іншої зірки, — були на нашій Землі недовго й тому не лишили помітних слідів. Але вони були, і вони могли долати міжзоряний простір за сімдесят мільйонів років до того, як ми теж підійшли до цього… Маєте щось заперечити?

Давидов устав, мовчки подивився на друга і простяг руку:

— Ви мене переконали, Олексо Петровичу. Та ще не все зрозуміло. От, наприклад, навіщо їм було попадати сюди, саме на нашу Землю, цю маленьку комашку серед зірок і планет? Є ще й інші питання, та основне, по-моєму, досить переконливе. Нечувано, неймовірно, але реально. Проте, як ви гадаєте: чи можна все це опублікувати?

Шатров заперечливо похитав головою:

— Аж ніяк! Поспіх уб’є все. Для такого відкриття він неприпустимий.

— Правильно, правильно, друже. Завжди розумніше зачекати, ніж забігати наперед. Але чекати підготовленими до всього! Конче треба здобути аргументи, такі переконливі, як наш «аргумент» у Ленінграді!

Шатров пригадав «аргумент», що зберігався в кутку приятелевого кабінету під час їхньої спільної роботи.

Це був масивний залізний стояк од кістякового каркаса, що ним Давидов похвалявся наставляти на добрий розум упертого і запального друга під час їхніх постійних суперечок. Шатров мимохіть усміхнувся:

— Авжеж, пам’ятаю! Саме так. Звідси й починається друга частина мого діла до вас. Я не геолог, не польовий працівник — я кабінетний схимник. А це діло до снаги тільки вам і нікому іншому. Ваш авторитет…

— Ха-ха! Одне слово, треба розкопувати місце, де зоряні прихідці билися з динозаврами… Ну й ну!

Давидов замислився, потім повільно заговорив:

— Цікаве місце цей Сікан. А для нас, палеонтологів, там же до дідька всячини! Ви, звичайно, знаєте, Олексо Петровичу, що там водночас існували наприкінці третинного періоду[12]давні й нові форми вимерлих ссавців. Дика суміш того, що в інших місцях Землі вимерло вже десятки мільйонів років тому, з тим, що недавно з’явилося. А саме те місце! — запалився Давидов. — Високі снігові гори, холодні плоскогір’я, сухі й пустельні, а між ними — глибоченні долини з пишною тропічною рослинністю. Непрохідні провалля роз’єднують селища. Від одного сільця до іншого, скажімо, два кілометри, та між ними лежить страх яка глибока долина, і жителі цих двох сілець ніколи не зустрічаються один з одним, хоча й можуть бачитися здаля.

Дивовижні, невідомі ще науці звірі живуть у густих лісах, на дні долин, а нагорі виють холодні бурі. Там починаються найбільші річки Індії, Китаю, Сіаму — Брамапутра, Янцзи, Меконг. Чудове місце! Але уявляєте цей стик Тібету, Індії, Сіаму й Бірми? Гай-гай! Хіба ж імперіалісти пустять туди вчених-комуністів? Годі й пробувати науці пробратися туди![13]— Давидов витягнув величезний старий годинник. — Ще немає другої. Що то воно велике переживання: здається, наче весь день минув! — Він підвівся й подав Шатрову кільце з ключами: — Коробку сховайте в цю шафу, ліворуч… Хоч би там що, а ми повинні зробити все можливе. Ходімо дізнаємось, чи прийме нас Тушилов… А ви надовго до Москви, Олексо Петровичу?..