Марина Соколян - Балада для Кривої Варги

Вона не помилилась. Навіть більше того - на майдані зараз можна було знайти більшу частину ясенівців. Там кипіла робота з облаштування майбутньої забави - кілька засмаглих чоловіків встановлювали широкі столи просто посеред Шляху, жіночки металися між хатами, носячи якийсь загадковий скарб в величезних баняках, парубки підкочували до столів черевасті діжки і майстрували поміст для музик.

Лада швидко вихопила з натовпу тітку Кору, яка гаряче сперечалася про щось з дружиною старости, підійшла ближче, привіталася. Дружина старости, пані Кушнір, ще нестара жінка, яка кохалася на картатих сорочках і яскравих хустках, якось сторожко глипнула в сторони Лади і швидко відійшла мовби по нагальній справі.

– Коро, я мушу з вами порадитись, - розпочала Лада, - Я ходила до Варги, та слід зізнатись, не знаю, чим це закінчилось… Мабуть, я все ж таки мушу збиратись, так?

– Ні, - хитнула головою Кора, насмішкувато оглядаючи Ладу, - Не мусиш. Все гаразд.

– Як це? Коли це вона встигла? Я ж тільки-но звідти!

– Ну? А де ти була вчора?

– Як, де? - не зрозуміла Лада, - Тут, звісно. Вислухувала останні плітки, а потім блукала лісом у пошуках помешкання баби Варги…

– То було позавчора, дитино. Вчора ти десь пропадала, але натомість приходила Варга, говорила з дружиною старости. Тепер в селі тільки про те і мови, що стара Варга шукає собі заміну, і може статися, що це - ти і є.

Світ в черговий раз поплив в Лади перед очима. Невже вона проспала під смерекою цілу добу? І тепер іще… Стати сільською відьмою? Нічогенький іповорот в кар’єрі!

– Ви знов шуткуєте, чи що, Коро?

– Та наче ні… - задумалась тітка, - Варга не казала напевне, але цього було досить, щоби охрестити тебе її наступницею. Та ти не переймайся, ніхто ж тебе не силує… Ось прийдеш сьогодні на забаву, глянеш, що та як…

– А… Я хотіла запитати, чого б це раптом таке святкування?

– Те це… Заручини молодого Богара і Пави, дочки нашого старости.

– Он воно що… - Ладі чогось стало образливо, хоч наче її з Богаром не поєднувало абсолютно нічого. Втім, це не заважало їй жалкувати про таку можливість. Надто вже він був гарним. Вона не могла не жалкувати, хоч би навіть з естетичних міркувань.

– Ну то добре… - зітхнула вона, - Я чимось можу допомогти?

– Та ми вже майже скінчили, - заусміхалась Кора, - І, крім того, чи не думаєш ти, що тобі, майбутній відьмі, дозволять втручатись у смаження дерунів?

– Ну, мабуть ні, - розгублено мовила Лада, - То що ж, тоді я не буду заважати, піду, повештаюсь околицями…

– А що ж, піди повештайся, теж діло, - насмішкувато мовила тітка Кора.

Лада розсіяно кивнула і розвернулась аби йти до хати. Тут її погляд зупинився на стрункій юнацькій статурі - об’єкт їхньої розмови, красень Богар, ішов повз, обережно несучи невеличку дубову діжку. Лада зробила все можливе аби їхні путі перетнулися. І вони, що не дивно, таки перетнулися.

– Добридень, Богар! Вітаю з, е-ее, святом…

– Дякую, Ладо, - він рвучко розвернувся до неї, сяйнувши доброзичливим усміхом, - Ти, я чув, говорила з Варгою?

– Так, наче…

– Ну і яка вона?

В його очах світилася допитливість хлопчиська, котрому розказали, що до міста приїхав цирк зі слонами. Лада усміхнулась.

– Вона - інша. Стара мудра жінка. Хоч і трохи з вивихом, ну, ти розумієш…

– Мабуть. От і Пава так каже - Варга ж приходила лікувати її сестру, яка була заслабла того тижня…

– Е, Богар, а що це в тебе за діжка? Лише не кажи, що то олія…

– Ні, звісно, ні. Це - вино з льохів Старої Вежі, пан Смерч передав нам його до свята.

– А воно не…?

– Та ні, це - файне старе вино. Я колись куштував його - давно, коли ще Грин брав шлюб з Лесею Постав. Але ти їх, мабуть, не знаєш… Слухай, Лада, приходить сьогодні на забаву - буде вино і смажений кабанець, ми джаз-банду запросили з долини… Кажуть, навіть пан Смерч прийде. Не те щоб я цього хотів, але вже нехай. То прийдеш?

– А чого ж ні, якщо вже запрошуєш…

Вона з соромом усвідомила, що кокетує з ним, з цим прямодушним красивим хлопчиськом. Ну то й що? Невже не можна?

Лада не помітила погляду Пави, яка стояла неподалік. Вона судомно зціпила зуби, розглядаючи як ця заїжджа відьма безсоромно залицяється до Богара. Її нареченого. Відьма - вона здатна просто так, легко, відібрати її щастя… Але ні, нехай там що, Пава цього не дозволить. Навіть відьми можна позбутися, якщо знати як…

***

– Є ще один фактор збільшення значимості, про який я зумисне не говорю прямо в своїй монографії аби залишити місце для допущень… - промовив пан Боро, - Втім, в ній міститься досить посилань і натяків, так що я сподівався, може, ти - хоча, певне, дарма сподівався - так от, я очікував, що ти звернеш на це увагу. Передай мені будь-ласка, ще льоду. Дякую.

Пан Крокус механічно передав господарю синю бляшанку із залишками потрощеної криги. Він розмірковував над власною дилемою, тож монографія вже якось відійшла на другий план. Якщо Стеф Боро знає про його особисті проблеми, то ці збіги - натяки, умисні чи ні. Якщо ненавмисні, то залишається лише питання, звідки Боро про це відомо… А от якщо навмисні, то… Соломон Крокус губився в здогадах. Він просто не розумів, навіщо це Стефові - вони ніколи не були друзями, але й особливими ворогами теж не були. Тоді що? Пан Крокус поклав собі за мету, аби там що, з’ясувати мотивацію Стефа Боро.

– Ти взагалі, рідко про що говориш прямо, Стефе, - розпочав пан Соломон, - Мені навіть здається, в цьому якраз і полягає причина твоєї популярності. Ті, хто не розуміє, про що мова, думають, що ти володієш якоюсь таємницею, а от, хто знає - заповнюють твої пробіли власним знанням. Так?

Пан Боро примружився.

– Отож, за твоєю логікою, найбільшу "потужність" матиме текст, який складається із суцільних лакун?

Пан Соломон не чекав такого повороту. Та, власне, після кількох ковтків гарячого його мислення втратило колишню динамічність, і він вже не встигав за польотом думки "майстра парадоксів".

– Гаразд, мушу визнати, твоє вміння зводити все до абсурду не знає рівних, - пробубнів він.

– Е, тепер я розумію мотивацію Мопса і компанії… - зітхнув пан Боро, - Якщо не розумієш, обілляй брудом…