Олександр Власюк - Казки Лірника Сашка

годен ти, козаче, чортових дітей доглядати, гайда до чорної роботи — дрова рубатимеш!

Посміявся Семен, та й подався по дрова.

Чекав, чекав чортяка, уже й пічка вихолола, а козака з дровами немає. Побіг чорт шукати Семена — аж той собі спить під кущиком.

- Чого це ти дрова не рубаєш? — репетує чорт.

- А того, що це не козацька робота, — каже Семен, — у нас для палива свої січові дрова є.

- А то ж які? — питає чорт.

- А ось які, — дістає Семен порохівницю.

- Так горять, що не загасиш!

- А даси? — питає чорт.

- Чом не дати доброму чоловікові? На, тримай.

Вхопив чорт порохівницю та й мерщій додому, пічку топити січовими дровами.

Іде Семен поволеньки позаду, коли чує — загриміло, задвигтіло, заревіло! Дивиться Семен — по небу червоному пічка летить та вогнем дише, а за нею казан із кізяками перекидається. Добре козацькі дрова бабахнули!

Приходить Семен до хати — чорт у сажі, чортиха у сажі, чортенята у сажі — геть усі замурзані.

Чорта аж тіпає від злості, а вигнати козака не може — грошей шкода.

- Ну, козаче, тепер тебе під нагляд жінці своїй лишаю, — каже чорт, — вона вже тобі байдикувати не дасть! А я тим часом ще по світу побігаю, капості людям пороблю!

Знов чортяка додому вертає — аж раптом голова засвербіла, та так, що несила терпіти! Мац-мац чорт за голову — що за біда — замість двох, та чотири роги виросло! Що це там козак з чортовою жінкою робить?!

Швиденько чорт — до дупла, до драбини, до хати — а хати і не пізнає! Біленька, чепурненька, синьою фарбою підмальована, свіжою соломою вкрита, новеньким тином обгороджена. А на дверях картинка намальована: козак Мамай чорта довбнею попід хвіст цідить!

Чорт — до хати, а його жінка на поріг не пускає.

- Ти, сякий-такий сину, чого сюди приперся?! Я триста років з тобою одружена, а такого щастя, як з козаком, не мала! Ось він — за день лад навів, а ти що вдома робиш? Ану геть з хати!

А козак сидить край столу, варенички наминає та у вуса сміється.

Бачить чорт, що непереливки — козак замість нього хазяйнує.

- А знаєш, Семене, — каже чорт, — мені уже наймита не треба, ішов би ти додому.

- Не піду, — каже козак, — мені й тут добре. Та й не заплатив ти мені за роботу.

- Заплачу, заплачу! — кричить чорт. — Тільки йди вже звідси, бо ти мені жити не даєш!

- Гаразд, — каже Семен, — давай торбу червінців та ще й коня з коровою віддавай.

Іде бідолашний чорт, тягне торбу червінців, на налигачі веде корову з конем. А Семен за ним суне, посвистує та приказує:

- Ото гарно погостював у чорта, шкода, що мало!

Притяг чортяка добро до Мехтодової хати, хотів був якусь капость вчинити, коли раптом дзвін як задзвонить!

- Ой лихо! — злякався чорт. — Уже Різдво надійшло, треба тікати!

Побіг чорт у ліс — дзвін за ним, чорт у корчі — дзвін за ним, чорту болото — дзвін за ним! Коли озирнувся, а то гемонський козарлюга йому до хвоста коров’ячого дзвоника вчепив.

Злазить чорт обідраний, брудний по драбині під землю — аж удома тільки жінка його сидить, а чортенят і близько немає!

А Семен поколядував вдома, розговівся, відпочив, та й знову на Січ подався. Їде верхи на коні, сміється та й співає:

Ще такого не було

У нашому лісі —

Чортенята всі із дому

На Січ подалися!

А хто чув, то передайте

Усьому народу,

Що не буде переводу Козацькому роду!

КАЗКА ПРО ВДОВУ ГАННУ-ШУЛЯЧКУ, ЧОРНОГО КОЗАКА І СТРАШНЕ ЗАКЛЯТТЯ

(казка — дума)

На околиці нашого села, якраз над річкою жила собі вдова Ганна. Чоловік її був добрий і славний козак Шуляк, та загинув у бою з татарами. Зосталася Ганна сама з маленькою дочкою Явдошкою. Тож люди на селі так і звали Ганну — Шулячкою.

Лишилося у Ганни невеличке поле біля високої могили, пара воликів та, на згадку про чоловіка, коралове намисто, яке він привіз їй з далекого походу з Туреччини. Гарне намисто — дванадцять разків червоних коралів, ціни неміряної. Ганна була молода і вродлива, та ще й роботяща, але хіба багато жінка без чоловіка зробить? А орати-сіяти треба. Тяжко Ганні орати. Воли не слухаються, плуг важенний, леміш у землю не лізе, ноги за ріллю чіпляються. Помучилася так Ганна до ночі, та й уклалася спати з Явдошкою на возі.

Заснула Ганна як у воду впала: тільки очі заплющила — і вже спить. А вранці прокинулася — що за чудасія? Усе поле виоране, засіяне і заскороджене. Воли розпряжені — сіном собі ремигають, ярма понакривані, та ще й казанок із кулешем на багатті кипить — укипає. Подивилася Ганна кругом, поза кущі позаглядала — нікого не видно. Приїхала вдова додому, та все дивується — хто поле виорав? А вдома дивиться — за ніч хтось тин підправив, ще через ніч хтось дров нарубав. Так ніби хазяїн у хаті з’явився. Уже Ганні і страшно, і цікаво: хто ж це по ночах у неї хазяйнує, та знаку не подає?

Пробувала Ганна підслідити гостя нічного, але тільки ніч наставала, то такий тяжкий сон на вдову находив, що нічого не чула аж до самого ранку.

Уже й місяць минув, уже і другий — а у Ганни все по ночах хтось порядкує.

Пішла Ганна до ворожки, розповіла про таємничого гостя, а та їй і каже:

— Візьми, доню, в руку затисни великодню крашанку, що у церкві святила, то й не візьмуть тебе чари і ти не заснеш. Тоді й побачиш хто до тебе вночі приходить.

Зробила Ганна, як ворожка веліла: взяла у руку крашанку червону, сіла в садочку під яблунею, та й чекає.

Село поснуло — тихо стало, на місяць хмарка насунула. Коли це дивиться Ганна — заходить у двір козак високий, ставний, красивий. У руці спис тримає, а на поводі коня веде. Козак весь у чорному — шапка на ньому чорна, кирея чорна, шаровари чорні, тільки лице біліє та очі горять.

Устромив козак списа у землю, припнув до нього коня, а сам жупана чорного шовкового скинув, рукави засукав, та й заходився криничку підправляти у садочку. Та так гарно та вправно