Олександр Степанович Дерманський - Чудове Чудовисько

— Це ж треба, — Соня задумалась. — Але ти не переживай, головне — діяти правильно, і нічого тобі той глипач не зробить.

— Ти не знаєш наших, — скептично відповів Чу. — Ну, добре, піду я.

— Не запізнюйся завтра, — попросила Соня.

— Звичайно — кивнув Чу, зістрибуючи з підвіконня в сніг.

— І не забудь почистити зуби! — вже навздогін гукнула Соня. — У тебе ще є зубна паста?

— Є, — збрехав Чу.

Насправді всю пасту він з'їв ще коли вперше спробував почистити зуби. А що було робити, коли вона так гарно пахла суницями?

Чу отримує прізвище

Наступного ранку Соня прокинулася якась млява та невиспана, наче вона за ніч і очей не стулила. От би ще трохи поспати! Але ж коли? Ось-ось мав прийти Чу.

Він з’явився з величезним стародавнім самоваром за спиною. Зверху до обох ручок посудини були прив'язані мотузки, інші кінці яких Чу прикріпив до ніжок мідного пузаня.

— Що це? — ледь не впала від подиву Соня.

— Е, рюкзак, — знічев'я відповів Чу.

— А якогось іншого в тебе немає?

— Ні, з рюкзаків у мене тільки цей. А що, гарний, місткий. Тільки-от зошитів у мене немає. Поклади мені одненького.

— А там сухо? — насторожено спитала Соня.

— Сухо, як на печі, клади, — Чу зняв зі свого «рюкзака» накривку, і самовар легенько загув, наче дзвін.

Дівчинка дала другові один зошит. До школи пішли втрьох: Соня, Чу й Том. Хоч як дівчинка відганяла собача, щоб поверталося додому, песик не відставав і вперто шнуркував за хазяйкою та Чудовиськом аж до школи.

До першого уроку лишалося ще п'ятнадцять хвилин.

— Чекай мене тут, — мовила дівчинка й легенько постукала в двері з написом ДИРЕКТОР.

— Доброго дня, — привіталася Соня. Кіндрат Мусійович, директор школи, сидів у чорному дермантиновому кріслі й розглядав якийсь журнал, але, почувши Сонин голос, похапцем сховав його до шухляди.

Директор був огрядний, невисокий, з маленькими сірими очима, густими бровами й сивою облямівкою волосся довкола лисини.

— Фо тобі? — не зовсім лагідно спитав директор. Він кепсько вимовляв звуки «ш», «ш» «ч» та «с», бо ніколи не виймав з рота жувальної гумки.

— У мене до вас дуже важлива справа, — почала розмову Соня.

— Яка це фправа?

— Ну, одне прохання. Чи могли б ви прийняти до школи мого друга?

— Ні-ні-ні! І фе раз ні! — закрутив головою директор. — Міфць немає, навіть не профи.

— Ну будь ласка, — вдала, що ледь не плаче Соня.

— Це ж фто відфотків — він якийфь двієфник і розбифака, ге? — насупив брови директор.

— Та ні, він сумирний, слухняний і ще…

Тут дівчинка вирішила застосувати свій генеральний план підкупу директора. Ні-ні, не думайте, ніхто не збирався давати йому хабаря! Всім же відомо, що вчителі — а директори шкіл і поготів! — до хабарів байдужі. Усі вчителі — найчесніші на світі люди.

Ні для кого у школі не було секретом те, що їхній директор колекціонує фантики від жуйок. За таку любов до жуйок та фантиків учні дали йому прізвисько — Хуба Буба (тепер нам відомо, що ледь не вихопилось у вчительки 3-А класу Маргарити Семенівни). Кіндрат Мусійович просто не знаходив собі місця й за лічені дні марнів на обличчі, коли бачив у когось із учнів фантик, якого сам не мав. Директор будь-якою ціною намагався виманити рідкісний екземпляр для своєї колекції. Він просто не давав проходу власникові омріяного папірця. Перед кожною перервою підстерігав під дверима класу хлопчика чи дівчинку, що мали потрібний фантик, і, коли ті виходили, снував за ними хвостом аж до самого дзвінка й канючив:

—Ну да-а-ай… Та не жмифя! Ну поміня-ай…Даю три «Турби», два «Фінали» й одну «Хуба Бубу…», та не будь ти таким, як ти є-е… Ти фо, жлобина фи фо-о?..

Наступної перерви все повторювалося.

За кілька днів Хуба Буба так надокучав, що бідолашним учням нічого не залишалося, як зрештою віддати злощасний фантик або, в кращому разі, виміняти на якісь інші.

Але повернемося до Соні, яка тим часом вирішила брати бика за роги:

— …і ще в мого друга величезна колекція фантиків.

Директора наче громом чворохнуло, очі йому загорілися. А на високому чолі виступили великі краплі поту.

— То ти кажеф, фо він флухняний? — Хуба Буба витер лоба хустинкою. — Це міняє фправу. Запифемо його до твого клафу. Фкажеф уфительці, нехай внефе його прізвище до журналу. Як, до рефі, його прізвище?

— Ну, я називаю його Пластиліновим Чу, — відповіла Соня.

— Знафить, Плафтиліненко. Нехай Маргарита Феменівна так і запифе.

Сторони горизонту

— Житиме, — з полегкістю зітхнув лікар швидкої допомоги, коли Маргарита Семенівна прийшла до тями й розплющила очі. Їй ще раз дали понюхати вату, змочену в нашатирі, потім тією ж ватою потерли обидві скроні пацієнтки й допомогли підвестися з підлоги. Затим бідолашну вчительку молодших класів усадовили на її робоче місце — на стілець.

Чу стояв біля вчительського столу разом із Сонею й винувато кліпав очима.

— Дожилася, — ледве ворушачи неслухняним язиком, витисла з себе біла, як сметана, Маргарита Семенівна. — Я навчатиму снігову людину…

— Така доросла, а в казочки вірите, — присоромив учительку лікар швидкої допомоги. — Снігових людей не буває, це ж усім відомо. Ви ж в університеті, мабуть, училися, й повинні знати, що всілякі там Йєті, Біґфути й Кінґ Конги — вигадка ласих до сенсацій журналістів.

— У такому разі хто він такий? — недовірливо спитала вчителька, спідлоба зиркаючи на Чу.

— Химеріус форестум — чудовисько лісове, звичайне, — й оком не кліпнувши відповів Чудовисько. — Так мені бабуся казала.

— Це ми ще перевіримо, який ти форестум, — висякалася в носовичок Маргарита Семенів¬на. — Як ти казав, твоє прізвище?

— Пластиліненко. Чу Пластиліненко, — прийшла на допомогу другові Соня.

— Сідай за парту, Пластиліненко, — приречено промовила вчителька та враз суворо додала: — Та дивись мені, щоб без усіляких там гімалайських витівок! І щоб завтра ж мені підстригся, — буркнула вона на додачу.

Чу сів за одну парту з Сонею.

Продзвенів дзвінок і до класу почали заходити учні. Вони миттю обступили Чу й Соню.

— Твої батьки його тобі з