Єжи Едігей - Операція «Вольфрам»

— Є одна справа, — сказав він, — але до дідька важка. Ми вже пробували і так, і сяк, але нічого не вийшло.

— Інколи пробує багато людей, а вдається одному. Можемо ризикнути, — Міллер навмисно наголосив «можемо».

— Вольфрам, — мовив господар, знову наповнюючи келихи.

— Вольфрам? — перепитав Міллер.

— Так. Йдеться про забезпечення вольфрамом нашої металургії. Ми закуповуємо вольфраму мінімальну кількість. І нам продають його так, ніби з ласки. Ледве вистачає для виробництва електричних лампочок. Це в першу чергу американці, але після галасу навколо Намібії і вони не дуже хочуть продавати. А ми потребуємо багато вольфраму.

Антон Міллер мав добру пам'ять, яка, мов комп'ютер, у разі потреби видавала потрібну інформацію. Він умить пригадав, що вольфрам — це сірий метал, який має найвищу температуру плавлення: десь понад три тисячі градусів. Окрім того, навіть незначна домішка вольфраму надає сталі жаростійкості. Без вольфраму не можна виробляти танки й гармати, ракети й атомні бомби. Атомні реактори також повинні мати вольфрамовий захист. Найбільші у світі поклади вольфрамової руди — в Бразілії та в Радянському Союзі. Незначну кількість цього металу добувають також в Японії, Мексіці, США і ще в кількох країнах. У капіталістичному світі монополія на цю сировину належить США, бо вони прибрали до рук мексиканські та бразільські родовища. З часів другої світової війни відомий факт, коли саме через нестачу вольфраму гітлерівцям загрожувала катастрофа. Врятували Гітлера японці, які, пропливши під водою три океани, трьома спеціально збудованими підводними човнами привезли вольфрам у Гамбург. Якби не вони, то фашистська військова машина перестала б працювати уже в 1943 році. Той японський вольфрам допоміг їй протриматись ще два роки — аж до капітуляції в Берліні.

— Гадаю, можна спробувати. Зараз я не можу сказати нічого конкретного, але спробую розвідати якомога швидше. Скільки потрібно вольфраму?

— Чим більше — тим краще.

— І по якій ціні?

— Цей метал не має ринкової ціни. Ціна щоразу така, про яку домовляться партнери. Будемо торгуватися, аби купити якнайдешевше.

— Скільки можна заробити на цьому?

— Дуже багато.

— А в яких ролях виступатимемо ми обидва?

— Я куплятиму. Звичайно, не сам. Ви ж продаватимете. Це дуже слизька справа. Поки вольфрам не буде в нас, ніхто не повинен знати про нього. Пізніше крикуни з Організації Об'єднаних Націй або з Організації Африканської Єдності скільки завгодно зможуть дерти собі горло. Але завчасу — ні пари з вуст.

— Зрозумів.

— Тому ми мусимо мати справу з однією людиною. Я знаю: то завеликий шмат хліба, аби ви могли з'їсти його самі. Ви повинні підібрати собі для допомоги таких людей, які б уміли тримати язика за зубами, бо інакше нічого не вийде. Нас не цікавить, скільки ви заробите і як організуєте доставку товару.

— А як фінансові справи? Адже це не кілограм бананів, які можна купити, витягши з кишені декілька рендів.

— Якщо ми дістанемо конкретну пропозицію і знатимемо, що справа варта уваги, ви отримаєте будь-яку допомогу з нашого боку: гарантійні листи відомих світових банків, а, може, навіть готівку. Я добре розумію, що сама гарантія банку ще нічого не вирішує.

— Якою буде ваша роль у цій торговельній угоді?

— Не турбуйтеся. Моя участь — з боку покупця. Не конче треба вкладати гроші, аби заробити.

— Розумію.

— Даю вам шанс, якого ви, можливо, більше не матимете. Я не приховую: справа нелегка. Але ж ви самі казали, що вмієте творити чудеса…

— Через три дні я дам вам відповідь, чи беруся за цю справу. Прийду до вас о шостій вечора. Згода?

— І ви вже матимете готову пропозицію? — в голосі Ван ден Ройтера чулася недовіра.

— Ні. Звичайно, ні. До конкретної пропозиції ще досить далекий шлях, але через три дні я знатиму, чи взагалі можна буде вирішити цю справу. Як ви казали: чи зможу я вкусити цей шматок хліба.

— Отже, я чекаю на вас.

Збираючись виходити, Міллер запитав:

— А що сталося з «Чайкою півдня»?

— Спочиває на дні моря, на глибині тисячі метрів. Але то вже зовсім інша історія. Зрештою, вона була добре застрахована.

Промисловий магнат був настільки люб'язний, що відпровадив гостя аж до воріт. Перше ніж повернутися додому, Міллер зайшов у найближче поштове відділення й надіслав телеграму. Зміст телеграми був зовсім невинний — лише адресат міг зрозуміти, що потрібно відправникові з Кейптауна.

Адресатом був Ганс Ціммерман, колишній шкільний товариш Міллера, який тоді зовсім не був Міллером, як, зрештою, і Ціммерман не був Ціммерманом. Двоє юнаків разом утекли з дому, разом записалися у французький Іноземний легіон і разом упродовж кількох років проливали свою й чужу кррв у В'єтнамі, а пізніше в Алжірі. Потім їхні шляхи розійшлися. Один із них — той, що нині послуговується швейцарським паспортом на прізвище Міллер — і далі шукав військового щастя в загонах найманців у Заїрі, Нігерії та Конго. А другий, замість ризикувати власною шкурою, узявся за прибутковішу справу. Вербував у шереги найманців інших добровольців, а за кожного завербованого діставав щедру винагороду. Здобуту в такий спосіб чималу готівку він вкладав у різні прибуткові справи. Йому таланило — грошей прибувало, а тяжка рука Інтерполу чи якоїсь іншої поліції жодного разу не взяла його за карк. Врешті-решт він вирішив, що прийшла пора кінчати з ризикованим бізнесом. Купив собі гарну віллу-палац на Принцевих островах, що у Мармуровому морі, й, аби зовсім не зачахнути, тримав скромну торговельну контору в Стамбулі. Він не підписував ніяких торговельних угод, лише давав поради іншим. Адже консультування — це також дуже прибутковий бізнес.

Саме Ганс Ціммерман заснував свого часу «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Коли ж та фірма вже не була йому потрібна, він передав її Антонові Міллеру, який терміново шукав якогось прикриття, аби спокійно перечекати бурю, що шаленіла в Марселі. Ціммерман зостався вірний юнацькій дружбі. Ганс хвалився також, що він єдиний, хто знає справжнє прізвище Антона Міллера і бачив його справжнє обличчя.

Ганс Ціммерман, коли займався різним бізнесом, і пізніше, коли перейшов на економічне консультування, позаводив знайомство у всіх куточках земної кулі. Його резиденти перебували у багатьох промислових центрах світу. Він знав безліч людей, які могли взятися за будь-яку, навіть «мокру» роботу.

Тому коли підвернулася справа з вольфрамом, Антон Міллер одразу зв'язався з колишнім шкільним товаришем. Наступні дні він дуже нервувався, бо зі Стамбула не було жодної вістки. Нарешті на третій день, за дві години до умовленої зустрічі з Ван ден Ройтером, прийшла навіть не зашифрована термінова телеграма, бо шифрувати зміст не було потреби. Ціммерман повідомляв: «Справа дуже