Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Так, прошу ксьондза. Ксьондз глибоко помиляється, коли вважає, що непорозуміння між українцями і поляками поглиблюються. Коли б так було, то було б ще добре. Я зараз дам докази ксьондзу канонікові на протилежне, — він підняв шторку стінної шафи і, не шукаючи довго, під означеним шифром вийняв клаптик надрукованого паперу. — Прошу, хай ксьондз прочитає, — подав Ілаковичу нелегальну комуністичну листівку, вказавши місце пальцем. — «Ми, українські селяни, солідаризуємося з страйками, які вибухають на території всієї Польщі, бо боротьба польських селян — це наша боротьба». От ксьондзові і «прірва» між поляками і українцями. Будемо відверті, Сидорку, ти приїхав до мене стривожений не так загрозою католицькій церкві, як власним інтересам. («Звідки він знає?») А я мушу стояти на сторожі державних інтересів.

— Я розумію. Але у твоїм випадку державні інтереси і твої утотожнюються. Не стане Польщі такої, як вона тепер, не буде і тебе на цьому місці.

— Слічнє![15] Може й такої посади не бути, але поляком я залишуся сяк чи так. Я на своїй землі.

— Як то? — знервувався Ілакович. — Як то? Станіславщина — це польська земля?

— А ксьондз канонік не знали про це? Це мені подобається! Це майже гумористика! Тоді я дозволю нагадати ксьондзу, що ще з 1340 року поляки огнєм і мечем завоювали ці землі. Але що це я, правник[16], маю вчити історії ксьондза. Та, повертаючи до попереднього, я вважаю, що на моїй польській землі завжди знайдеться місце і праця для поляка, незалежно від суспільного і державного ладу країни…

— Таж ваш батько був українцем, Квасниця!

— Ксьондз наївний, як новородок. Ніколи пан Квасниця не був українцем. Був собі поцтивим русином, прошу ксьондза. А це колосальна різниця. Але я, цвішен унс гезагт[17], не думав, що ксьондз так перечулені на національній точці… Куди вже дальше йти, проше ксьондза, вчора, вчора на загальних зборах державних і магістрацьких службовців Нашого — ксьондз розуміє, — в мене під боком, була прийнята резолюція, в якій сказано буквально таке: «Теперішнє зниження голодної зарплати широких мас (службовці Нашого — широкі маси! — чують ксьондз?) показує, що зрівноважити бюджет хочуть коштами тих мас». І що мені робити з власними службовцями? Що ти, Сидорку, зробив би на моїм місці? Звільнити поголовно з роботи чи задобрити їх… поголовними подарунками? І що найсумніше, що в тій масі, яка виступає проти власного уряду, всього… сім процентів русинів, перепрошую, українців… А про скандал на зустрічі посла з виборцями у Вишні, гадаю, ксьондз добре поінформований. Небувалий, безпрецедентний у моєму повіті випадок, щоб виступ ундівського посла закінчився… з волі маси, антидержавними резолюціями. Або, прошу, такий діяманцік[18], — він вийняв із сховку синій папірець і став читати польською мовою: — «Коли кажуть тобі «польський Львів» — це значить, що ти повинен ненавидіти робітника українця і єврея, з якими тебе з'єднує спільна боротьба за хліб і працю, що мусиш боронити польську окупацію на землях українського народу, це значить, що маєш допомагати повалити владу пролетаріату на Радянській Україні. Чи національне пригнічення українських мас дає тобі хліб і працю, дає тобі свободу? Ні. Зміцнює твою неволю. Польський пролетаріат не може визволитись без одночасного визволення з-під ярма окупації поневолених народів». Як це подобається ксьондзу? Це вже не ваші, а наші комуністи домагаються, щоб признати Львів українським. Хоч яко батько фюрера нашівських націоналістів… Як же ж там мається пан Славек? Бачив я якось вашу невістку. Окладкувата кубіта. Імпозантна!

— Пане референте, — Ілакович порожевів аж до вух, — я не прийшов сюди слухати похвал на свою невістку. Я прошу відповісти мені на моє запитання: як мені розуміти факт, що ви пропустили таку антикатолицьку статтю? І взагалі, що це має означати? Новий курс у політиці? Кокетування з лівими?

— А якщо я відповім ксьондзу, що цього вимагає вища державна рація, то ксьондз задовольниться такою відповіддю?

— Змушу, — Ілакович був ображений, розчарований і — нове відчуття — сповнений тривожної непевності. Залишив кабінет референта, заледве попрощавшись з його господарем.

У коридорі отець Ілакович ніс у ніс зіткнувся з маклером Суліманом, який теж мав справу до референта від справ політичних.

— Ов, і отець канонік тут, — нахабно посміхнувся (а тон, а тон який!) Суліман, перший простягаючи Ілаковичу свою мавпячо довгу руку.

Коридорчик, в якому вони стали, був такий вузький і похмурий, що Ілакович не міг утриматися від маклера на належній дистанції і змірити поглядом нахабу від ніг до голови так, як він на це заслуговував. Що за безпардонність! Що за нечуване зухвальство! Проте, наче ведений чужою волею, отець Сидір простягає назустріч свою руку, яку Суліман, за єврейською звичкою, тисне досить недбало.

— Я хочу сказати… щось я давненько не бачив отця каноніка. Перестали шановний отець заходити до…

До Ілаковича донеслося, начеб маклер вимовив: «До нас».

— Куди я не заходжу? — непорозуміло спитав Ілакович. Не міг знати, кого має на думці Суліман під тим «нас».

— Я кажу, щось не заходять отець канонік до панства Річинських.

— Мені інакше причулося, Суліман.

— А як інакше, то що?

Ілакович зарожевівся (відчув, як шкіра на голові стала гаряча) і на мить замовк. Хвилину завагався, як йому поступити: покласти край недопустимій розперезаності маклера, просто повернувшись спиною до хама, чи вдати, ніби нічого незвичайного в його поведінці й не помітив. Рішився на останнє.

— А звідки ви знаєте, чи буваю, чи не буваю у панства Річинських?

— Ну, що значить, звідкіль я знаю? А хто має знати? Як я там буваю і не бачу отця каноніка, то я можу на зіхер[19] сказати, що отець канонік там не буває. Ну, хіба то така висока філософія.

— Правда, філософія невелика. Чекайте, Суліман, — прийшла нова думка Ілаковичу, і він відтягнув маклера вбік, а одночасно гудив самого себе: «Що я роблю? З ким я вдаюся у інтимну розмову?» — Як же ж це розуміти, що ви часто буваєте у панства Річинських? Чого? Не хочеться мені вірити, щоб моя братова, пані добродійка Олена Річинська, заступала свого покійного чоловіка і продовжувала в його імені вести гандлеві справи з вами.

Суліман мав такий вигляд, начеб заздалегідь був приготований на таке питання. У всякому разі, не думав, що відповісти на нього.

— Чому зараз пані добродійка Річинська? Звідки? Ві кімт вроне ін ді кляткес?[20]

— Звертаю вашу увагу, Суліман, що порівняння не зовсім на місці.

— Що значить не на місці. Це прислів'я, а не порівняння, прошу отця каноніка. Хіба