Герман Гессе - Сіддхартха

Сіддхартха розплющив очі й роззирнувся довкіл. Обличчя його осяяла усмішка, а все тіло з голови до п’ят сповнилося глибоким почуттям пробудження від тривалого сну. І ту ж мить він знову пустився в дорогу — пустився бігом, як той, котрий знає, що треба діяти.

«О ні,— зітхнув він з полегкістю,— тепер я вже не дам Сіддхартсі від мене втекти! Тепер я починатиму думати й жити уже не з Атмана і не зі страждань світу. Я більш не хочу вмертвляти себе й членувати, щоб під руїнами знайти таємницю. Тепер мене мають учити не «Йогаведи» і не «Атхарваведи», не аскети і не якесь учення. Я буду учнем і вчитимусь у самого себе, я пізнаю себе, пізнаю тайну Сіддхдртхи! »

Він огледівся довкола, мовби вперше побачив світ. І світ був прекрасний, світ був строкатий, і дивовижний, і загадковий! Була тут блакить, була жовтизна, була зелень, плинуло небо і річка, позастигали гори й ліси— все чудовне, усе сповнене чарів і таїни, і серед усього цього — він, Сіддхартха, той, що пробуджується, що простує до самого себе. І все це — вся жовтизна і блакить, річка і ліс — уперше влилося крізь очі в Сіддхартху, і було це вже не чаклунство Мари, не ілюзія Майї, не безглузде й випадкове розмаїття світу виявів і форм, відразливе глибокомислення брахмана, що зневажає це розмаїття й шукає єдності. Блакить була блакиттю, річка — річкою, і хоч у блакиті та в річці одне, божественне, для Сіддхартхи жило і потай, але образ і зміст воно мало саме божественний: тут — жовтизна, тут — блакить, там — небо, там — ліс, а тут ось — Сіддхартха. Зміст і суть були не десь поза речами — вони були в самих речах, у всьому.

«Який же я був глухий і черствий! — міркував Сіддхартха, поспішаючи вперед.— Коли хтось читає письмо і прагне збагнути зміст, то не минає окремих літер і знаків, не називає їх оманою, випадковістю, нічого не вартою мішурою, а читає всі літери, вивчає їх і в них закохується. Але я, той, що хотів прочитати книгу світу і книгу власної суті, на догоду здогадному змістові знехтував літери й знаки, світ виявів і форм я назвав оманою, свій зір, свою мову — випадковим, нічого не вартим виявом. Ні, тепер усе це позаду, я пробудивсь, пробудився насправді й аж сьогодні народився на світ».

Усвідомивши це, Сіддхартха знов зупинився — зненацька, так ніби вздрів на дорозі гадюку. Бо зненацька збагнув іще одне: він, той, що насправді немов пробудився від сну чи народився на світ, він мав почати життя заново і з самого початку. Коли вранці Сіддхартха виходив із гаю Джетавана, гаю того Величного,— вже на шляху пробудження, на шляху до самого себе,— він мав намір,— і йому це здавалось природним і самим собою зрозумілим,— після кількох років аскетського життя повернутись додому, до батька. Одначе тепер, аж цієї хвилини, коли він спинився, неначе уздрів гадюку, Сіддхартха прокинувсь іще для одної думки: «Я ж бо уже не той, що був, я вже не аскет, я вже не жрець, я вже не брахман. Що ж я тепер удома, коло батька робитиму? Вчитимусь? Приноситиму жертви? Заглиблюватимуся в себе? Адже все це позаду, всього цього на моєму шляху вже немає».

Сіддхартха застиг, і на хвилю, на мить біля серця у нього пройшовсь холодок. Сіддхартха побачив, який він самотній, і відчув, як у грудях його щось затріпотіло й завмерло — мовби звірятко, мов зайчик чи пташка. Роками він був без роду і племені й не відчувай цього. А тепер ось відчув. Та завжди, навіть поринувши глибоко в себе, він був сином свого батька, був брахманом, людиною високого стану, священнослужителем. А тепер став усього лиш Сіддхартхою, Пробудженим,— більш ніким. Глибоко вдихнув він повітря і хвилю тремтів іще і здригався від внутрішнього холоду. Ніхто в цілому світі не був такий самотній, як він. Жоден вельможа, що не належав до вельмож, жоден ремісник, що не належав до ремісників, але знайшов у них прихисток, жив їхнім життям, розмовляв їхньою мовою, жоден брахман, що не належав до брахманів, але жив з ними, жоден аскет, що не знайшов прихистку в стані саман, і навіть усіма забутий самітник у джунглях не був сам і не був самотній, його щось оточувало, навіть він належав до якогось стану, і цей стан був його родом і племенем. Говінда пішов у ченці, і тисячі ченців стали йому братами, вони носять такий самий, як у нього одяг, вірять у те саме, розмовляють тією самою мовою. А він, Сіддхартха, до чого належить він? - Чиє життя стане його життям? Чиєю мовою він розмовлятиме?

З цієї хвилини, коли цілий світ від нього відринув, коли він, Сіддхартха, опинився самотній, як зірка в небі, з цієї хвилини холоду й занепаду духу Сіддхартха випірнув на поверхню і, зібраний у ще міцніший кулак, став уже більше, ніж доти, своїм «я». Сіддхартха відчув: це був останній дрож пробудження, остання судома пологів. І ту ж мить він знову пустився в дорогу, попрямував нетерпляче і квапно — уже не додому, не до батька, вже не назад.

Частина друга

КАМАЛА

Сіддхартха учився нового щокрок на своїм шляху, бо світ перемінився, а серце його було зачароване. Він дививсь, як сонце сходить із-за лісистих гір і заходить за далеким, порослим пальмами морським берегом. Він дививсь, як уночі зорі займають свої місця, а молодик пропливає, мов човен у синьому морі. Він дивився на дерева, на тварин, на хмари, на веселку після дощу, на скелі, на трави й квітки, на річку й струмок, дививсь, як уранці мерехтить у кущах роса, дививсь на далекі, синюваті й невиразні обриси високих гір, дививсь, як на рисовім полі срібними хвилями гуляє вітерець, слухав, як співають пташки й гудуть бджоли. І все це, розмаїте й строкате, було споконвіку — споконвіку світило сонце і місяць, споконвіку шуміли річки й гули бджоли. Але для Сіддхартхи все це доти було не що інше, як легенький, оманливий серпанок перед очима, і він споглядав його недовірливо й тільки для того, щоб пронизувати і знищувати думками, бо була то не суть — суть ховалася поза видимим. Але тепер його розкутий зір перенісся по цей бік, він бачив і розпізнавав видиме, шукав у цьому світі рідний