Ірен Віталіївна Роздобудько - Якби

class="p1">Ніку це образило, адже означало, що те, що відбувається між ними, — менше, ніж те, що існує між Миросем і Томочкою. Але Мирось швидко виправив помилку, навівши купу заспокійливих доказів того, що як жінка Томочка давно для нього не існує.

Тепер Ніка схилялась перед її відданістю. Розпрощавшися з райдужним сподіванням бути зі своїм коханим Миросиком, Томочка буквально вдочерила її.

Це сталося не одразу.

Проте сталося.

Ніка добре пам’ятала, як після великої перерви в стосунках Томочка з’явилася на їхньому порозі — бліда, схудла, ніби притрушена попелом, але все така ж вишукана — і сказала приблизно таке (тоді Ніці здалося, що вона переглядає сто двадцяту серію мексиканського серіалу): «Я довго думала і вирішила, що мені легше вас бачити, ніж не бачити. Знати, що ви здорові і щасливі. Причому — обоє. Так, так — обоє. Спочатку я хотіла знищити тебе, Вероніко. Навіть дістала отруту — у мене є знайома аптекарка…

Але потім зрозуміла, що тоді я б знищила і його. Він тебе любить — і в цьому, після багатьох спостережень і роздумів, у мене немає жодного сумніву. Тому дозвольте час від часу бувати у вас, допомагати вам і бути поруч у важку хвилину. Це все, що мені треба…»

Можливо, вона висловилась інакше, але суть була такою.

Одне слово, через пару місяців вся трійця вже мирно ганяла на кухні чаї. Навіть жартували на тему «секс де труа» та «якби я був султаном…».

Свята правда: щоб уникнути драми — зроби з неї комедію. І — доведи до абсурду!

Часом Ніка навіть сердилася на чоловіка: як він міг обрати її, таку не пристосовану до господарства, вічно зайняту роботою і своєю дорогоцінною персоною, зі страхом мати дітей, з цією вадою, якщо поруч була така надійна жінка, з якою він би жив, мов у Бога за пазухою, якби Ніка не з’явилася на його шляху…

Стоп!

А все ж таки Аделіна Паулівна мала рацію: сьогодні я промовила це слово не менше десяти разів!

Згадка про Аделіну Паулівну повернула мене до реальності. Я цілком заспокоїлась і вже могла зробити те, що хотіла і не наважилась зробити одразу, як увійшла до квартири.

Нечутно зіскочила з ліжка і полізла до шафи, в найдальший кут горішньої полиці, куди зазирала нечасто. Там лежав старий альбом з фотографіями. Точніше — просто старий альбом, з видертими сторінками і браком багатьох світлин. Альбом-каліка…

Тепер потреба зберігати світлини в альбомах щезла — все містилося на дисках, флешках і вінчестерах. Хоча мені це ніколи не подобалось. Я люблю роздивлятися світлини, тримаючи їх в руках. Цей альбом я виклеїла сама дуже давно. Навіть не уявляю, що були часи, коли могла займатися такою повільною і приємною справою: відбирати фотки, підписувати, вклеювати за хронологічним порядком, ще й робити до них гумористичні підписи. Тепер такі альбоми стали доісторичним раритетом.

Мій «каліка», наскільки пригадую, починався моїм зображенням у вигляді голого пупса, що лежить на животику, ледь тримаючи голівку, а закінчувався першим курсом університету. Більшість знімків, звісно, — чорно-білі.

Я не любила їх переглядати. Хіба що раз на сто років у нашій оселі з’являвся який-небудь зацікавлений шанувальник мого життя. Такий, як бідолашна Томочка, що буквально вициганила у мене ці свідоцтва мого дитинства і юності в перші ж дні нашого перемир’я і ледь не з лупою роздивлялася кожну світлину, цокала язиком і розпитувала про кожен знімок, ніби це були картини Рєпіна чи Сальвадора Далі.

Отже, я дістала альбом і по-турецьки всілася на підлогу…

Альбом розпочинався з «голого пупса» — зі стандартного знімка, який обов’язково мали зробити всі свідомі батьки в найближчій фотомайстерні. «Пупса» викладали животиком на принесену з дому пелюшку і трусили над вухом брязкальцем — пупс здіймав голівку на звук і посміхався. В цю мить підступний фотограф робив свій постріл, що називався «вилітає пташка». Немовля здіймало шалений лемент, відчуваючи страх перед спалахом, перед самотністю на круглому столі і прохолодою незнайомої кімнати.

Потім немовля загортали в пелюшку. Роль було зіграно.

Через місяць щасливі батьки отримували пакунок з чотирма чорно-білими світлинами свого усміхненого чада і розсилали їх родичам. Одну залишали собі.

Коли я дивлюсь на це своє фото, звідкись накочується почуття холоду і самотності. Якби дорослі пам’ятали цей страх — лежати голими перед вічком камери, покинутими, обдуреними звуком брязкальця і запахом домашньої пелюшки…

Під світлиною підпис кривим почерком: «Ось і я!» Число. Місяць. Рік.

На наступній сторінці — батьки під час свого весілля з коментарем: «Винуватці події». Тут їм обом по вісімнадцять. Ранувато. Але як на той час — нормально, якщо батьки не проти. Решта — «якось буде», «ми жили, і вони проживуть». Головне, утворити ще одну «комірку суспільства» у загальному вулику.

Світлина нечітка і єдина з усіх, що збереглися після маминого «аутодафе», яке вона влаштувала після розлучення на смітнику подвір’я.

Відверто кажучи, я її досі не розумію, так само як і інших, для яких розлучення символізує кінець світу.

Так, дивимось далі.

Чи — краще НЕ дивимось?

Чи робимо вигляд, що нічого не помічаємо?

Чи непритомніємо, викликаємо «швидку» або краще — санітарів з «психушки»?

Дякуючи професії і життєвій загартованості, я звикла до непередбачуваних ситуацій. Крім того, мала одну корисну рису: нічому ніколи особливо не дивуватись. Принаймні не вихлюпувати емоцій назовні. Я взагалі не сприймаю надто емоційних чи показово-захоплених людей. Не маю до них довіри. Моя стихія — іронічно налаштовані мовчуни.

Можливо, це через моє затинання, яке зробило з мене суперінтроверта.

Я вважаю, що справжнє життя — те, котре будуєш у собі в суцільній тиші.

Чим, власне, і займалась все свідоме життя…

Хитра лисиця! Я знову заводила себе в ліс заплутаних думок, ховалася за звивинами і кольоровими інтегралами приспаного мозку, рила нори і стрибала в них, аби не зізнатися: ця дівчинка на четвертій сторінці альбому… Ця дівчинка…

Вона надто схожа на ту, що стояла сьогодні в дверях моєї старої квартири.

Я ще раз схилилася над світлиною. Вона трохи поблякла, але деталі побачити можна.

Розпатлані коси, що звисають до талії.

З-під короткої смугастої спідниці стирчать два «сірники» — худі ноги, вкриті плямами зеленки.

Очі сховані під довгим чубом, але вони, я знаю, сині…

Я перегорнула ще одну вцілілу сторінку. Тут ми всі втрьох на тому ж подвір’ї. Підпис: «На прогулянку». Більше фоток немає.

Тепер можна і знепритомніти!

Або спокійно констатувати факт: чоловік в синіх трусах, що визирнув з ванної, -