Галина Костянтинівна Вдовіченко - Бора

пальці в чорній туші, Лідія зробилась тиха й мовчазна. Бора зачинила вікно у своїй кімнаті, але штори не засмикнула. Принесла по великому горнятку гарячого чаю, ванільні сушки. Не вмикаючи світла, довго сиділи на канапі, під картатими пледами, задивившись на те, як змінює колір вечірнє небо.

Бора згадувала вголос.

Забуті деталі, слова та подробиці спливали із закапелків пам’яті, чіпляючись одне одного та витягуючи наступне на поверхню, відновлюючи стерту мозаїку спільного минулого з чоловіком, від якого у житті Бори зосталося лише ім’я, а тепер ще й будинок і цей неймовірний краєвид з вікна, від якого вона зараз не могла відвести очей.

Бора соромилась зовнішності Володі, він був геть несучасний хлопець. Їй було сімнадцять, йому років на три-чотири більше, а може, й на п’ять, тоді усі, що були старшими на понад два роки, здавалися іншим поколінням. Він за своїм світосприйняттям був ближчим до її батьків, аніж до неї та її ровесників. З такою-то зовнішністю та звичками! Невиразні плечі, білі м’які руки, звичка щодня одягати діловий костюм та застібати сорочку під самісіньке горло. Жоден зі знайомих хлопців не носив краваток, але Володю це не турбувало, йому було байдуже, що одягають інші, він вперто тримався свого. Штани його завжди виглядали трохи закороткими. Бора ніколи не бачила його у джинсах і кремпувалась, коли вони разом потрапляли на очі дівчат-однокурсниць. «Вода у підвалі», — уїдливо зауважувала вона, показуючи очима на його підстрибнуті штанини. Подруги поблажливо усміхались. Він дивився на неї, як на ікону, й не думав ображатися. Коли його мама почула від нього, що іншої дружини йому не треба, то хіба скрушно похитала головою. Жодним словом не прокоментувала піднесені розповіді єдиного сина про найкращу у світі дівчину.

— Звідки ти знаєш?

— Що?

— Про розмову з мамою.

— Мамина співробітниця якось переповідала подробиці з життя спільних знайомих… Як завжди, з’ясувалося, що хтось когось добре знає… Якби кожен з нас почав вибудовувати схеми, хто з ким знається та у яких стосунках перебуває, які цікаві відкриття чекали б на кожного з нас… Усе місто складалося б із знайомих та родичів.

— Еге ж.

— Пригадала щойно, як Володин батько мріяв про династію. Він був, здається, головним інженером чи щось таке на великому заводі. А завод ще дід Володі будував.

— Ти бачила його батьків?

— Ніколи не бачила, а оце зараз пригадала.

— А казала, нічого не пам’ятаєш…

— Навіть обличчя Володі пригадати не можу. Усе таке невиразне…

Бора випросталась, засмикнула прозору гардину.

— Я свої щоденники того часу пошукаю, там точно про нього є.

— Ну добре, — сказала Лідія. — Усе зрозуміло. Одне тішить найбільше.

— Що таке?

— Ідеальний порядок.

— Порядок?

— Тут усюди ідеальний порядок.

— Це прибиральниця. Прибирає раз на тиждень.

— Всю хату?!

— Ти що, яке всю! Це неможливо. Та й непотрібно. Поступово просувається проблемними зонами. Раз одне зробить, іншим разом — друге.

— До мене б хтось приходив прибирати, — зітхнула Лідія.

— Мені така радість теж ненадовго, — заспокоїла її Бора. — Лише до Нового року.

Лідія відвела погляд від своїх забруднених тушшю пальців правої руки, які вона раз у раз роздивлялась.

— Я не про чистоту кажу, а про порядок. Різницю відчуваєш? Усе на місцях, нічого не зсунуто, книжки — рівними рядами, посуд — тільки необхідний, нічого зайвого. Бачила, який лад на кухні? На усіх полицях? Це ж не кухня, а камбуз на військовому кораблі!

— Ти бачила камбуз на військовому кораблі?

— Просто подивилась на полички — і виникла асоціація з військовою дисципліною. І у нас тут буде чистота й порядок, правда, Боро?

У сформульованій пропозиції Бора подумки відзначила форму множини.

— Ну, не знаю, — озвалась вона. — В чоловічій оселі нормальніше, коли бардак.

— Боро! Будь серйозна!

— Ну, не знаю, — усміхнулась Бора, — як там у кого, а я більше люблю, коли дім має нормальний людський вигляд, коли видно, що у ньому живуть…

І, витягнувши з-під себе пружну диванну подушку, запустила нею у Лідію. Подушка збила з підвіконня порожнє горнятко, воно з гуркотом покотилося по підлозі.

— Ой, я не хотіла! — засміялася Бора.

Лідія теж у боргу не залишилась — жбурнула у Бору зібганим пледом:

— Такий вигляд? Такий вигляд ти мала на увазі?

І дістала у відповідь меншою подушкою.

У цій кімнаті, яка нагадувала Борі кабінет, вона й постелила собі згодом, коли стишився бурхливий потік веселощів. А Лідії — у кімнаті ліворуч, з вікном на зарослий кут парку. Вона сама захотіла цю кімнату з твердою отаманкою — для спини, мовляв, краще не знайдеш. Лідія ґрунтовно підготувалась до гостювання — привезла із собою на одну ночівлю не лише капці, але й рожевий флісовий халат та піжаму. Набувши цілковито домашнього вигляду, вона спустилась у ванну зі своїм рушником та гелем для душу. «Двері не зачиняй!» — крикнула їй згори Бора. — «Я пам’ятаю», — відгукнулася Лідія.

Цікаво, де Володя спав, у якій кімнаті? І де його батьки? Що ж він, виходить, сім’ї не мав? У темряві за вікном тьмяно розпливалися німби далеких паркових ліхтарів. Ця кімната була як капітанський місток на кораблі, однак ця відкритість не створювала дискомфорту, навпаки, давала відчуття перебування у найважливішій точці споруди, у самому її серці. Хоча, можливо, Борі це лише видавалося, можливо, серце дому було у вітальні з каміном, або на кухні, або у маленькій вежці на даху.

— Я — до себе, добраніч, — Лідія пройшла повз Бору, ворухнувши у повітрі пальцями.

Смужка жовтого світла лягла під дверима її кімнати. Бора ще довго чула звідти обережне шарудіння і не помітила, коли смужка під дверима зникла.

А вночі Лідія прибігла, загорнута у ковдру, впала поруч, посунувши Бору до стіни.

— Там хтось ходить!

— Де? — рвучко підхопилася Бора зі сну. — Хто ходить?

— Нагорі.

— На даху?

— Тихо!

Щось мале й пазуристе стрибнуло на черепицю, прошурхотіло донизу. Бора підвелась, спершись на лікоть. Тиша… Щойно голова торкнулася подушки, як знову на даху грюкнуло. Серце в Бори завмерло. Лідія не ворушилась і, здавалось, не дихала. Притулившись одна до одної, немов налякані школярки, втупились поглядами у зачинене, затулене лише легкими шторами вікно з розсунутими щільними портьєрами. Але тільки-но заспокоїлись, перевели дух, тільки-но Бора прошепотіла: «Може, якась білочка…» — як грюкнуло сильніше, просто над головами, прогуркотіло вбік, змусивши їх відкинути будь-які версії.

Шарварок на даху чи на горищі тривав із півгодини, а може, менше чи довше — вночі час сприймається інакше. А тоді усе замовкло. Запала тиша.

Лідка сопіла скраю софи, схожа на великий білий кокон. Ото