Галина Василівна Москалець - Писар Східних Воріт Притулку

І весь цей час вони були відчинені? «Який жах! ― засміявся б Лі, грізно зсунувши брови. ― Таке трапляється раз на десять тисяч років. Зачиніть негайно Східні Ворота!»

Антон теж засміявся б: за кільканадцять кроків від Воріт мур завалився, і можна було спокійно повернутися через отвір, порослий диким виноградам і кропивою.

У цій грі він не міг уявити себе прибульцем, навіть якби простояв цілий день перед Ворітьми. Він не насмілився б жартома смикнути за дзвоник, бо відчував, що це було б так само небезпечно, як і взяти камінь з того світу. Обережно витер пилюку з позеленілої бронзи, дивуючись, що дзвінок холодний, хоч сонце уже піднялося високо.

Витрусив килимок з вибляклими візерунками, об який прибульці витирали ноги, щедро змочив його водою. І зовсім іншими очима подивився востаннє на сіру рівнину, згадавши, як зимою там падав сніг і повітря нагадувало молоко, змішане з водою. Така сама зима входить і до Притулку.

Антон привів кіз ближче до хати, де трава була густіша й соковитіша, і там його вхопила гілка шипшини із зеленими ягодами, аж кров виступила на зап’ястку. На мить він притулився до теплого боку Сніжки, ніби хотів втишити біль…

«Що зі мною діється? ― питав не знати кого і самого себе новоприбулий Джон Сміт. ― Може, все це ілюзія?»

З наближенням полудня його неспокій зростав. Сонце розпікало небо до білого, усе завмирало. Колись у дитинстві Джон Сміт мав ліс, річку, гори, світ, куди неохоче заглядало сонце і панував вогкий холодний присмерк, приглушуючи всі барви. Після того він бачив лише шляхи, асфальтові, бетонні, вздовж них ― автозаправки, міста. Щоб вижити, треба було їсти, спати, працювати, заводити знайомства, ворогів… Люди там були хитрі, облудні. Вони прагнули витиснути з тебе те, що їм було потрібне, а тоді байдуже відверталися. Ти ― мені, я ― тобі ― цей простий обмін у кожному випадку Джона Сміта закінчувався обміном душами. Лише Ти, Мадонно, нічого не хотіла від мене. Навіть молитви. І душі моєї не хотіла. Просто сяяла, як сонце, мені одному. Деколи мені здавалося, що люди ― не лихі: вони просто не можуть не мінятися, не продаватися, бо їх завели, наче годинники. Якщо раптом механізм зламається чи зупиниться, вони помирають або божеволіють. Коли Джон Сміт почув у собі цокання годинника, то вийняв його, розтрощив і викинув, чим тяжко образив усе суспільство. Таке велике, роздуте від пихи, воно занесло над ним кований черевик. Ми всі добре знаємо, як страшно, коли ти нічого не вартуєш для інших, коли ти піщинка супроти скали. І нічого не вдієш, якщо не маєш гачків, якими можна зачепитися, того інстинкту, що змушує сліпе кошеня хапатися за вовняний светр і повисати на ньому.

Джон Сміт не міг залишити себе усього за Воротами. І зараз сидів на ґанку, втупивши погляд у мішанину трав, над якою кружляли комахи, на тіні, що відкидали дерева й кущі на цю траву. Він народився не тут і не щойно, але мав відчуття, ніби шкіра його стала раптом такою чутливою, що навіть косий промінь між листям він почував на дотик. Хоча Притулок більше потрібен душі, ніж тілу. Ніхто не приходить сюди з непорочною душею, хіба дуже маленькі діти.

…Стіни з кущів, трави, води оточили Сміта замість стін із каменю, де він годинами прислухався до повільного биття серця. Коли він побачив пагорб, верхівку якого яскраво освітлювало сонце, йому захотілося подивитися звідти на країну, де він оселився. Стежка починалася просто під ногами. Але вона не вела на гору. Піднімаючись по слизькій траві, наштовхуючись на приховане каміння, чоловік задихався. Відчував, що його видно здалеку, але потім це відчуття минулося. Мовчи ― і погляди проходитимуть крізь твоє тіло, наче воно зі скла.

На вершині росла липа, й кущі шипшини із зеленими плодами оточували її колом. Одна з гілок вколола його, коли він хотів її відхилити, і на пальці виступили краплі крови. Це трапилося саме тоді, коли шипшина вколола й Писаря Східних Воріт. Обоє відчули той самий біль, і кров їхня була однаково червона.

Зупинений шипшиною, Джон Сміт витер кров із руки і піт із чола, й подивився униз. Згори все виглядало таким, наче могло вміститися на долоні. Пагорб був недалеко від Воріт, за якими одразу починалася сіра невиразна пустеля, продовжуючись і за обрієм. Уночі її не видно. Два світи ховає під свої крила ніч. Але вдень такий разючий контраст! Більше з того боку він не завважив нічого цікавого. Обходячи шипшину, він побачив напіврозвалену капличку, перед якою лежав плаский камінь із заглибиною для дощової води. Сюди, напевно, прилітали пташки. Розсуваючи бузину й кропиву, Сміт увійшов між рештки стін. Даху не було, але липа з її широким листям могла ним бути, і він упізнав це місце ― воно було його.

Із пагорба Джон Сміт міг бачити захід сонця і неосяжні обшири Притулку, де жило багато людей. Він чомусь подумав: не так важливо, що роблять ці люди в Притулку, які стосунки їх пов’язують. Головне, що він належить тепер до них. Не міг не відчути хвилювання, бо ціле життя терпів від людей ― зазнавав болю, втрачав кращих, тікав від гірших. І коли вже його серце мало зупинитися, він віднайшов те, що шукав: лагідні очі Матері всіх людей, а отже ― і його.

…Антон спостерігав, як Джон Сміт дерся пагорбом і думав, чи знайде він те, чого шукає, і чи станеться це сьогодні. Бо сам він не шукав нічого. Істина і спокій далися йому одразу, їх боронили мури Притулку і пустеля за ними. Він мав доброго вихователя, Лі, завдяки якому пізнав багато корисних речей, а материнської ласки йому вділяла стара Марфа, яку провідував тепер дедалі рідше. Вони майже не розмовляли, бо Марфа була працьовита, як бджола. Але досить було заглянути в її добрі очі, спитати про щось, ― і на серці ставало тепло. Змалечку він бавився з нею: надбіжить зненацька, уткнеться носом у фартух і чекає, поки Марфа спитає: «А де мій хлопчик?» Він помовчить, а тоді обізветься: «А я тут!»

Можливо, заради Марфи він залишився коло Воріт, хоч Лі радив йому запізнатися з іншими мешканцями в Долині. Зрідка Антон ходив туди при потребі, бо в Долині був свій швець, кравець, гончар. І хоч зустрічали його там завше привітно, Антон соромився, що не може