Крістофер Паоліні - Ерагон. Найстарший

час забуваю, що можу дихати вогнем. Уявляєш? Мабуть, це від мене не залежить… Це… як блискавка, що б'є в землю. Як ти її контролюватимеш?

— Мабуть, твоя правда, — буркнув Ерагон. — Вибач, що нагримав.

— Та нічого, буває, — кліпнула Сапфіра своїм велетенським оком. — Я просто хотіла, аби ти зрозумів, що тобі, як вершнику, навіть Насуада не може наказувати.

— Але ж я дав слово вершника! — заперечив Сапфірі юнак.

— Ну то й що? — знову пирхнув дракон, відвівши голову вбік. — Якщо буде потрібно, ти маєш право забрати його назад. Або я наполягатиму, і ти вже нічого не вдієш. Ми ж пов'язані з тобою, хіба ти забув? Наприклад, я тебе викраду, і тоді твоїй непокорі буде виправдання.

— Гадаю, цього не станеться, — посміхнувся юнак. — Якщо ми так схитруємо, то вардени знову втратять свою єдність.

Тим часом Сапфіра несподівано зупинилась. Тепер вони стояли перед аркою, висіченою біля входу до бібліотеки Тронжхейма. Величезна зала здавалась порожньою, хоч за рядами книжкових шаф цілком могли ховатися шпигуни. Настінні світильники заливали м'яким світлом ніші, призначені для читання. Обережно маневруючи між полицями, Сапфіра привела Ерагона туди, де на них уже чекала Арія. Від несподіванки хлопець зупинився як укопаний. Ельфійка виглядала стурбованою, тримаючись за руків'я меча.

— Що ти накоїв? — напалась на юнака Арія, коли той усівся перед нею за мармуровий стіл.

— А що ти маєш на увазі? — здивовано запитав той.

— Що ти пообіцяв варденам? — не вгавала дівчина. — Ти хоч сам розумієш, що наробив?

— Здається, ми просто зробили те, що мусили зробити, — відповів Ерагон, дивуючись із того, як легко ельфи втрачають контроль над собою. — Я майже необізнаний із вашими традиціями, але якщо мої дії якось образили ельфів, то…

— Дурбецало! — зненацька урвала його Арія. — Ти нічого не знаєш про мене. Я вже сімдесят років представляю тут свою королеву! П'ятнадцять років поспіль я носилася з яйцем Сапфіри від варденів до ельфів. І весь цей час я боролася за те, щоб вардени могли мати гідних лідерів, які зможуть протистояти Галбаторіксові… Так, Бром вигадав угоду, згідно з якою новий вершник допомагатиме ельфам, тобто мені! А тепер ти заодно з радою старійшин? Ти погодився, щоб вони контролювали нещасну Насуаду, чи не так? Що ти накоїв, юначе?

Якийсь час вражений Ерагон сидів мовчки. Потім, сяк-так стримавши своє обурення, він коротко пояснив ельфійці, чому саме погодився пристати на вимоги ради і як вони із Сапфірою обдурили старійшин.

— Це добре, — трохи заспокоїлась Арія.

— Гаразд, — міркував собі Ерагон. — Але ж цілих сімдесят років… — Ні, він знав, що ельфи живуть дуже довго, але щоб дівчині, якій на вигляд років двадцять, насправді було сімдесят!.. Єдиною ознакою віку на її молодому обличчі лишались смарагдові очі. Глибокі, проникливі й завжди сумні…

— Тепер я бачу, що ти кращий, аніж я думала, — нарешті мовила ельфійка, допитливо поглядаючи на Ерагона.' — Вибач, що була надто різкою. Гадаю, ельфи погодяться на цей компроміс, але й ти не забувай про свій обов'язок перед нами. Я маю на увазі Сапфіру… Адже без наших зусиль вершників би не існувало.

— Обов'язок тече в моїй крові й випалений на моїй долоні, — з гідністю відповів юнак. Після цього запала довга мовчанка, яку він не наважувався порушити, позираючи на ельфійку. — Ти так довго не була вдома, — нарешті зважився Ерагон. — Чи ти сумуєш за Елесмерою? Чи змогла б жити деінде?

— Елесмера була й завжди буде моєю домівкою, — сумно відповіла Арія, глянувши кудись удалечінь. — Я не живу з родиною відтоді, як приїхала до варденів. Після того я лише вряди-годи навідувалась додому.

Юнак несподівано помітив, що вона пахне сосновою хвоєю. Це був слабкий аромат, який паморочив йому голову.

— Мабуть, важко було жити серед цих гномів і людей, не маючи поруч нікого з рідних, — сумно сказав Ерагон.

— Ти так говориш, ніби сам не такий, як вони, — глянула на нього ельфійка.

— Можливо, — почервонів хлопець. — Але віднедавна я вже не знаю, хто я насправді. Розумієш, ми так зблизилися із Сапфірою, що ніби живемо одне в одному. Ми ділимось думками й почуттями… Так, ніби маємо один розум на двох.

Улещена Сапфіра закивала головою, ледь не вдарившись об стіл.

— Так і має бути, — стомлено посміхнулась ельфійка, — Ви пов'язані угодою, що давніша за будь-які земні речі. Просто ти ще не збагнув до пуття, що значить бути вершником. Це триватиме до кінця твого вишколу, а потім ти все зрозумієш. А зараз нехай оберігають тебе зірки.

По цих словах Арія підвелася з-за столу й пішла собі геть, швидко зникнувши в темному нутрі бібліотеки.

— Сьогодні всі такі дивні чи тільки я? — сумно зітхнув Ерагон їй услід, — От Арія, скажімо. Щойно гримала на мене, а тепер благословляє…

— Ніхто не матиме спокою, доки все не повернеться в нормальне річище, — мудро сказала задоволена Сапфіра.

— А що таке нормальне річище? — спитав юнак.

РОРАН

Роран важко видерся на пагорб.

Він зупинився й, примруживши очі, глянув на сонце крізь пасма сплутаного волосся.

— До заходу ще далеко, — зітхнув юнак і рушив далі вздовж міцних в'язів, довкола яких росла густа трава.

Це було його перше повернення на ферму відтоді, як він, Хорст і ще шестеро чоловіків із Карвахола витягли зі згарища все, що можна було врятувати. Тільки за п'ять місяців юнак наважився повернутись назад.

На верхівці пагорба Роран зупинився й схрестив руки на грудях. Неподалік було видно залишки обійстя, де минуло його дитинство. Уцілів один лише обгорілий ріг будинку, а решту будівлі було зрівняно із землею. Від комори взагалі нічого не залишилося. Кілька акрів землі, які вони обробляли щороку, заросли бур'янами. Де-не-де визирали пророслі буряки та ріпа, але це було все, що залишилось від колись доглянутого городу. А річку Анору крізь чагарник і дерева взагалі не було видно.

Роран стиснув кулаки й зціпив зуби, аби не завити від горя. Якийсь час він не міг зрушити з місця, похмуро відганяючи сумні спогади. Ця місцина була його життям, його минулим і… його майбутнім. Свого часу батько казав:

— Земля — це особлива річ. Піклуйся про неї, і вона подбає про тебе.

Саме це Роран і збирався робити, аж доки його життя не змінила таємна звістка від Бальдора.

Стогнучи, Роран спустився з пагорба й поплентався назад до шляху. Страшні спогади про минуле ще й досі жили в ньому. Усі, кого він так любив, загинули, і цього вже ніяк не зрічешся, ніяк не забудеш. Його пам'ять нагадувала міхур, що досі був