Володимир Іванович Мілько - Кирило Розумовський

перші роки царювання Катерини ІІ – академічним справам приділяти належної уваги К. Розумовський не міг. Його постійне перебування при імператорській особі, проведення ним реформ в Україні-Гетьманщині та участь у перевороті 1762 р. зовсім не полишали вільного часу. Тим більше, що академічне життя знову і знову поринало у міжособистісні конфлікти, ініціатором яких неодноразово виступав його протеже Михайло Ломоносов. Маючи на меті подальше удосконалення системи управління Академією, К. Розумовський у 1764 р. ініціює складання нового розпису штату Академії. Але смерть М. Ломоносова та від’їзд самого К. Розумовського за кордон поклали край цим намірам.

Період президентства Кирила Григоровича в Академії також пов’язаний з обранням її почесним членом відомого французького математика, одного із авторів всесвітньовідомої «Енциклопедії» Ж. Д’Аламбера та виділення компенсації колишньому члену Академії німецькому математику Л. Ейлеру (1 200 крб.) як відшкодування за зруйнований російськими військами будинок у Берліні під час російсько-прусської війни.

Так закінчилося двадцятилітнє перебування Кирила Розумовського на посаді президента Імператорської Академії наук і мистецтв (хоча до 1798 р. він залишався її почесним президентом). І якщо, як зазначають деякі дослідники, «при беспрестанных развлечениях светской жизни, недавний казак, каким-то чудом преобразившийся в придворного кавалера, не мог быть примерным президентом», все ж таки майбутній гетьман України з його безперечним природним розумом та тактом впродовж 20 років уміло вів корабель російської науки вперед. Можливо, саме Розумовському російська наука завдячує збереженням своєї найбільшої цінності того часу – Михайла Васильовича Ломоносова.

«Малороссийский Батуринский университет»

Освітянські заходи графа К. Розумовського як президента Імператорської академії наук і мистецтв не обмежувалися лише Петербургом чи Москвою. Гетьман щораз більше проймався ідеєю створення університету в Україні, зокрема у своїй резиденції – місті Батурині. На думку князя О. Васильчикова, питання створення Батуринського університету цікавило гетьмана набагато більше, ніж вже існуючі університет та гімназія при Академії. Ідею про необхідність створення осередку вищої освіти в Україні несвідомо підказав Кирилу Григоровичу його товариш, меценат Іван Шувалов. У той час І. Шувалов всією душею був відданий розвитку Московського університету (нині – Московський державний університет ім. М. В. Ломоносова), засновником і першим куратором якого він був. Ймовірно, у приватних розмовах з К. Розумовським він часто розповідав про свої успіхи на освітницькому ґрунті.

Тому у 1760 р. Г. Теплов за дорученням Кирила Григоровича, взявши за зразок статут німецьких університетів, створив проект майбутнього «Малороссийского Батуринского университета».

На думку Г. Теплова, для створення вищого навчального закладу у провінційному місті необхідно було вирішити деякі питання. Так, треба було знайти гроші – «прибуток», який мав бути «тимчасовим» та «вічним» (постійним). Перший планувалося витратити для запрошення закордонних викладачів, для побудови різноманітних університетських будівель, облаштування типографії, ботанічного саду та академічного театру, купівлю книг для бібліотеки, інструментів та інші витрати – всього на суму 20 000 крб. Для його поповнення Г. Теплов пропонував накласти додатковий податок на всі млини в Україні терміном на один рік з кожного жорна; також виділити частину комісарських грошей. І нарешті однією з складових «тимчасового» прибутку мали стати пожертвування самого графа К. Розумовського та козацьких старшин. Джерелами ж постійного прибутку майбутнього університету мали бути: пожалувані йому вільні військові села; маєтності Батуринського монастиря (який пропонувалося закрити, а будівлю перебудувати під університет), а також типографія та книжковий магазин; частина митних зборів; податок на циган; податок на коси, що ввозилися до Гетьманщини.

Гетьман К. Розумовський мав носити пожиттєво титул фундатора і протектора Малоросійського Батуринського університету, з правом передачі титулу протектора, але не фундатора. Урочисте відкриття нового університету мало відбутися на зразок інавгурації європейських університетів, і в майбутньому два рази на століття мав святкуватися його ювілей.

Ректор майбутнього Батуринського університету мав користуватися всіма правами, що й ректор будь-якого німецького університету, обиратися строком на рік професорами і мати звання «Magnifсus». Ректор також призначався президентом університетського директоріума, який мав складатися з професорів університету. Студенти, за проектом, були підсудні у всьому (окрім кримінальних справ) лише директоріуму. Ректор і професори мали скласти особливе зведення університетських законів, які повинен затвердити гетьман.

Всі бажаючі вступити до університету мали прибути до ректора, який, записавши їх на випробувальні екзамени в окрему книгу, відправляв письмовим наказом кожного до того професора, лекції якого були необхідні вступнику. Всі студенти, незалежно від звання, мали право носити шпагу або шаблю. Учні, які мали гарні атестати та закінчили риторичний клас київської, чернігівської, переяславської, білгородської чи польської школи, мали право відразу вступати до Батуринського університету. А от кріпаки не мали права навчатися у ньому без дозволу свого господаря. При зарахуванні до майбутнього Батуринського університету кожний студент мав розписатися у книзі законів навчального закладу і присягнути їх виконувати.

Курс навчання в університеті мав тривати три роки, після його закінчення студенти повинні були написати дисертаційне дослідження на здобуття вчених ступенів і захищати наукову роботу у ході публічних дебатів. Ті, хто отримав атестат від ректора, мали йти на військову або цивільну службу, віддаючи перевагу ненауковій роботі.

За проектом Г. Теплова при Батуринському університеті передбачалося утворення підготовчої семінарії для 40 здібних учнів – вихідців зі збіднілих шляхетських родин і «різних чинів», яким надавалася спеціальна стипендія. Вони мали готуватися «в студенти» і по закінченню курсу залишалися в університеті для навчання інших студентів спочатку як вчителі, потім магістри і нарешті професори. У семінарії мали вивчати латинську мову (перекладати твори Корнелія Непота, Цицерона, Юстиніана, Саллюстія і Юлія Цезаря, Вергілія, Овідія та Марціала), історію, географію, французьку та грецьку мови, а для дітей шляхетського походження призначалося ще і навчання фехтуванню та танцям.

В університеті передбачалося функціонування 9 кафедр («професур»): 1) латинського красномовства; 2) логіки, метафізики і практичної філософії; 3) природного права і юриспруденції; 4) старожитностей, історії «літеральної» і політичної, генеалогії і геральдики; 5) фізики експериментальної і математики; 6) теоретичної й практичної фізики; 7) анатомії; 8) хімії; 9) ботаніки та природничої історії (природознавства). Професори університету, крім публічних лекцій для всіх студентів, мали право (за бажанням студентів) читати ще й приватні лекції.

Окрім цього планувалося також побудувати ряд будівель, наявність яких перетворила б звичайний навчальний заклад на самодостатню науково-освітню установу (семінарію, університетську церкву, житлові помешкання для викладачів та студентів, друкарню, анатомічне приміщення, лікарню тощо) та створити ботанічний сад.

Та, на жаль, проект першого в Україні світського вищого навчального закладу – «Малороссийского Батуринского университета» – так і залишився на папері. Українська феодальна державність, що вже стояла на порозі своєї загибелі, не змогла забезпечити здійснення цього задуму, що об’єктивно відповідав тогочасним